Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Добре, Мотре, добре, — заспокоював її гетьман. — Будемо душу лікувати, обіцяю тобі.

— Зацитькуєш мене, боїшся, щоб не стався зі мною припадок, як колись. Не бійся, Іване Степановичу, я поборола неміч свою і сильною остануся до смерті. Чого боятися мені? Нічого гіршого не побачу, як бачили очі мої, і більшої наруги не зазнати мені, як у блакитній салі зазнала. Але ти? — І глянула йому в очі. — Ти захитався, Іване Степановичу. Ти?

І той, що тільки літ воловодив Петром, не смів заперечити знеможеній, виснаженій тілом, але кріпкій душею жінці.

— Так, Мотре, — сказав, мов винуватець, — я Батурина зжахнувся.

— Його чи майбутності? Не відповів, а вона:

— Майбутність наша невесела. Чорними хмарами затягнулося небо, але ж за хмарами сонце. Погадай, як тут гарно буде, як весело, ясно, свобідно! Розцвітуться сади, зашумлять стрункоколосі ниви, зароїться здоровими й веселими людьми. Радість одна, свобода, воля!

Голос її лунав, як пошум ланів, як жайворонкова пісня, як бренькіт кіс в жнива, а сама вона була, мов полуднє в літі, коли земля під дотиком соняшного проміння дихає невмиручим подихом безконечної жизні.

— Гадаєш, нас там не буде? Гадаєш, кості наші спопеліють, тіло переміниться у порох? Ні, Іване Степановичу, стократ ні. Житимем у душах тих, що прийдуть по нас, у душах вольних, чесних, здорових, житимем жизнею куди кращою, ніж нині. І заспокоєні спокоєм, якого тут бути не може, скажемо собі: ці цвіти на наших костях розцвілися, щастя це з нашого терпіння розвилося. Це — ми!..

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

Почувся відгомін ходи, — хтось застукав до дверей.

— Увійдіть! — промовив гетьман, і на порозі появився Чуйкевич.

Глянув на гетьмана і на Мотрю, і в його ясних зіницях змішалася радість зустрічі зі смутком розставання. Ніби з перевтоми захитався, ніби вражень і гадок до ладу довести не міг. Але за хвилину вернув до рівноваги й гетьманові до колін поклонився.

Гетьман руку свому канцеляристові подав і злегка всміхнений питався:

— А з Мотрею не звітаєшся?

Чуйкевич не відповідав.

Аж Мотря приступила до нього і обі долоні простягнула. Глянула на нього ясно і щиро, мов сонце, від котрого мла тане. Який сумнів не таївся б у серці Чуйкевича, від того погляду мусів розвіятися дочиста. Палко цілував ті дрібні, неприродно гарячі долоні і тулив жінку до себе. Ніби не вірив сам собі, питаючися:

— Мотре? Ти тут? Ціла? Здорова? Гетьман за шапку вхопив.

— Куди? — спитала Мотря.

— До козаків. Подивлюсь, чи поспішаються.

— Краще кажи, Іване Степановичу, що хочеш нас удвох лишити. А воно зайве. На любощі не пора тепер, а тайни ніякої між нами й тобою немає. Правда, Іване?

Чуйкевич поклонився.

— Ясновельможний знає, що я перед ним нічого не таю. — Знаю, мої ви, — відповів гетьман, — знаю. Так тоді сідай і кріпися. Немало ти нині в винограднику нашім потрудився.

— Менше, ніж хотілося б.

— Більше, ніж потрудилися другі. Ах, Іване, коли би так усі своє діло щиро і справно робили, як ти, то куди краще було би.

Сказавши це, замовк і задумався. І ті двоє мовчали, бо всім їм той самий образ привидівся, образ погрому і руїни, видиво непевного, грізного завтра. Нараз гетьман схопився з місця:

— Не піддаваймося смуткові. Правда, Мотре?

— Так, Іване Степановичу!

— А чого ж ти тоді виснажуєш себе? — кинув питання в сторону Мотрі, а повертаючись до Чуйкевича остерігав його. — Треба б тобі, Іване, пильне око на свою дружину мати. Глянь, якою стала.

Чуйкевич глянув на Мотрю і зжахнувся.

— Що з тобою, Мотре? — спитав. — Чого ти так змарніла?

— Не знаю. Невже ж ти не хочеш мене такою, як я тепер?

— Боюся о твоє здоровля. В тебе жар. Руки гарячі.

— Ах, коли б тільки біди! Пригадай собі, що бачив нині. Як же тут здоровою бути? — І відвернула обличчя від ньогo. — Краще про діло кажи. Бачиш, Іван Степанович цікавий.

— Нічого тут цікавого, Мотре, — заперечив гетьман. — Король Карло минув Батурин, оставив Бахмач набоці і подався в напрямі Ромнів, бо кругом Батурина москалі пограбували все, що тільки зграбувати можна, — понівечили села й двори так, що його армія не мала би ані де приютитися, ані що з'їсти. Правда, Іване?

— Так, ваша милосте. Король Карло пішов у напрямі Городища, і король, мабуть, там на який день або й два зупиниться, обмірковуючи план дальшого походу.

— Що тут багато міркувати! — перебив Чуйкевичові гетьман. — Займемо фронт від Ромен і Гадяча до Лохвиці і Прилук, а там побачимо, що буде. Москалі недалеко від нас, на які два дні походу, а як на себе оба війська двигнуться, то тільки день, — не важко буде зрозуміти наміри Петрові… А мої козаки між Батурином і Городищем стоять. Правда?

— Так, ваша милосте. Сотник Мручко зі своїми людьми на Гончарівці, канцелярія в дворі вашої милості на Поросючці, переходу крізь Сейм бережуть дві надійні полтавські сотні, а між Батурином і Бахмачем настановлені зв'язки. Полковники ждуть дальших приказів вашої милості.

Гетьман глянув на нього своїм прошибаючим зором.

— Дальших приказів ждуть, кажеш? — спитав не без глуму. — Але ж бо й слухають вони мене, ох, слухають!.. Та нехай їм! Зробимо раду на Поросючці. Почують панове старшини моє останнє слово, а я їх.