Лазарит - Симона Вілар

– На вашому місці, месіре, я б не сумнівався в мудрості й далекоглядності Святого Престолу. Можливо, тому в Римі вам і не симпатизують, попри ваші бойові заслуги й славу. Я чув, що після того, як попередній магістр тамплієрів Жерар де Рідфор знеславив себе, програвши битву під Хаттіном і потрапивши в полон до Саладіна, а потім купив собі свободу в обмін на здачу орденських фортець, саме вас почали називати «Честю ордену». Чому ж тоді вас не було при Хаттіні?

– Я був в Аскалоні, про що вже згадував. Магістр де Рідфор не жалував мене, бо я неодноразово наважувався йому заперечувати, а коли капітул обирав його головою ордену Храму, я віддав свій голос за іншого кандидата. Але вже тоді я мав певний вплив серед орденських братів, і магістр вирішив мене віддалити. Ось чому, коли мої брати гинули від спраги, стріл невірних й вогню в долині Хаттіна, я охороняв Аскалон. І ми б не здали його, клянуся іменем Діви Марії, покровительки нашого ордену, якби від цього не залежало звільнення з полону нашого короля Ґвідо… – голос маршала затремтів, і король зрозумів, чого коштувало це рішення гордовитому тамплієрові.

– Але ви поспішили до Акри, щойно довідавшись, що король почав облогу, – стиха мовив Річард. – І самого лише імені маршала де Шампера вистачило, щоб під ваше знамено почали стікатися розрізнені загони орденських братів, які досі залишалися у Святій землі. Скільки їх зараз під вашою орудою?

– Близько сотні лицарів, але з ними ще й сержанти,[121] туркополи й брати, які готуються присвятити себе служінню ордену Храму. На жаль, ми майже знекровлені.

– Думаю, це недовго триватиме, – випростав плечі Річард. – Ви бачили тут чимало лицарів у білих строях із червоними хрестами, а в порту мусили помітити багато кораблів з емблемою ордену Храму на щоглах – двома лицарями верхи на одному коні. Зі мною в похід виступило не менше тисячі тамплієрів з Анжу, Пуатьє, Англії та Нормандії і стільки ж лицарів із володінь короля Філіпа й італійських земель. Усі вони чудові воїни, навчені воювати в прецепторіях Європи.

– Я радий це чути, ваша величносте, – вклонився Вільям де Шампер. Очі його зблиснули.

Річард стежив за ним з-під лоба.

– Мушу зауважити, що більшість із них зібрав, спорядив і переправив сюди мій добрий друг Робер де Сабле, з яким ви вже мали задоволення познайомитися. Думаю, саме його невдовзі оберуть Великим магістром ордену тамплієрів.

Маршал сподівався, що на його обличчі, коли він почув ці слова короля, не відбилося всієї гіркоти, що наповнила тієї миті душу. І хоча він продовжував промовляти подумки, мов заклинання, гасло ордену: «Не нам, не нам, а імені Твоєму, Господи!» – серце в нього болісно стиснулося.

– Вибори Великого магістра від дня заснування здійснює капітул ордену, – сухо зауважив де Шампер.

– Амінь, – струсонув золотаво-рудою головою Річард. – Але повторю: більше тисячі чудово вишколених лицарів з Анджу, Англії, Аквітанії та Пуатьє, Мена і Нормандії, а ще французи й італійці. Усіх їх зібрав та об’єднав Робер де Сабле, якого глибоко шанують брати ордену Храму. І коли збереться капітул, у який, крім щойно прибулих, увійде й ваша сотня випробуваних воїнів Святої землі, – як гадаєте, за кого віддадуть більшість голосів?

– За того, кого вважатимуть достойним, – відповів Вільям де Шампер, відчувши, як у його душі згасає світло мрії. Стати головою ордену, що йому присвячено все життя, дбати про нього, вкласти весь свій накопичений за роки служіння у Святій землі досвід і знання – усе це вже не для нього.

Річард немов прочитав його думки.

– Я підтримаю Робера де Сабле, якщо когось зацікавлять мої міркування, – стиха мовив він. – І це буде справедливо, адже мені вже не раз натякали: якщо я схвалю обрання свого родича – тобто вас, кузене, це означатиме, що я намагаюсь установити контроль над орденом.

Король уперше назвав Вільяма кузеном, наголосивши на їхньому родинному зв’язку. Але тамплієра таке геть не потішило, адже це відтепер аж ніяк не сприяло його обранню на посаду магістра.

– Я прийму вибір капітулу з покірністю й смиренням, – маршал схилив голову.

– Чудово! – Річард дружньо поплескав його по плечу. – Я дуже радий, що ми з вами, месіре де Шампер, не маємо розходжень у цьому непростому питанні!

Король шумно перевів подих, випростався – і леви на грудях його пурпурової туніки заблистіли золотом у промінні надвечірнього сонця. Зараз Річард дивився на море, що цієї пори з блакитного перетворювалося на винно-багряне. Щогли кораблів, які запрудили бухту Лімасола, здавалися темним гаєм з опалим листям.

– Божественна краса! – усміхнувся король, і в куточках його очей різкіше проступили зморщечки. – Знаєте, що, кузене, – вів король, відкидаючи назад золотисте пасмо, яке впало на чоло, – я й гадки не мав, що розмова з вами буде для мене такою важливою і повчальною, я навіть забув про красу – мою чарівну Беренгарію. Вона справжній янгол! Ані словом мені не дорікнула, коли я повідомив, що покину її на бенкеті задля розмови з маршалом ордену. Але зараз я мушу цілком належати дружині. Я заберу її з-за столу, не гаючи ні хвилини, поки бенкет іще в розпалі й лицарі за старою традицією не почали виголошувати брутальних тостів стосовно першої шлюбної ночі свого короля. Беренгарія занадто чиста та вразлива, щоб таке вислуховувати.

Зрозумівши, що думками король уже далеко, маршал мовчки вклонився.

Шлюбна ніч, прекрасна і лагідна жінка, яка нетерпляче чекає на свого чоловіка – великого короля. Він раптово пригадав, як перед вінчанням тремтіла її долоня в його руці, і побажав, щоб Річард був ніжним із дружиною. Беренгарія така сором’язлива, а англійський Лев…

Він мимоволі потер плече, по якому його хвилину тому поплескав Річард. У його руці відчувалася неабияка сила – справжня лев’яча лапа. Разом із тим він добрий і чулий, адже оберігає скромність Наваррської принцеси.

Міркувати про короля та його обраницю зараз було легше, ніж про зруйновані надії.

Вільям повільно рушив серед куртин саду, милуючись запашними квітами і вдихаючи аромат свіжості, водоростей та солі, що приносив вечірній бриз. Вечорові тіні вже повзли по сліпучо-білому утрамбованому піску алеї.

Марнославні бажання… – раптом подумав він. – Хіба в минулому він не відмовився від них, покинувши сім’ю і позбавивши себе права успадкувати землі й баронський титул де Шамперів?

Ці думки знову виникли в нього, коли він помітив біля водограю, схованого за живоплотом, свою сестру. Маршал зупинився в тіні