Лазарит - Симона Вілар
Та коли наступного дня вони вирушили на конях уздовж морського узбережжя, Іванна сказала, нахилившись у сідлі до Джоанни:
– Схоже, наш Річард улаштував цю поїздку не так задля дружини, як задля того, щоб випробувати цього білого жеребця, що перепав йому від Ісаака Комніна як трофей. Розкішна тварина, чи не так, кузино?
Джоанна мовчки стежила за королем.
Жеребець, на якому він їхав, і справді розкішний: великий, білосніжний, з довгою хвилястою гривою, пухнастим хвостом, м’язистими грудьми й тростинно-тонкими ногами. Річард назвав його Флейвелом. Зараз король, пришпоривши скакуна, понісся далеко вперед, потім різко напнув поводи, підняв Флейвела на дибки й розвернувся. Багряний плащ Річарда залопотів на вітру, як бойове знамено. Беренгарія дивилася на чоловіка сяючими очима, захоплюючись ним. З неї, на відміну від її попутниць, була поганенька вершниця.
Для Іванни ж не існувало більшого задоволення, ніж летіти вскач уздовж краю прірви, або, знайшовши тихеньку лагуну, похлюпатися в мілкій, прогрітій сонцем воді. Зазвичай вона кликала із собою Джоанну. Якось, коли вони стояли самі на березі, а охоронці чекали на них неподалік, вона зауважила:
– Що з вами коїться, Джоанно? Ви занадто часто сумуєте. Це все через розлуку з чоловіком?
Джоанна ледве стрималася, щоб не висловити презирства жестом чи словом. До чого тут Обрі? Вона тільки рада, що бодай на певний час спекалася його, а чоловіковою долею аж ніяк не переймалася. Він хитрий, корисний і спритний, така людина з усього матиме зиск й уникне серйозних небезпек. Напевно, він без пригод прибуде в табір під Акрою, але, цілком імовірно, не надто туди квапитиметься, поки справи хрестоносців не покращаться.
Її непокоїть інше – цілковита відсутність новин від Мартіна д’Ане. Вони не бачилися з тієї хвилини, коли галера графа Лестера ввійшла в гавань Лімасола, більше того – вона не бачила, як і коли Мартін зійшов на берег. Згодом капітан Дроґо розповів їй, як зброєносець Ейрік зводив сходнями буланого жеребця лицаря-госпітальєра. Однак розшукати самого Мартіна не вдавалося, хоча Санніва, яка тужила за чоловіком, разом із Дроґо та Бритріком обходила все місто і військовий табір.
Але марно: лицар та його рудоволосий слуга немов розчинилися серед численного війська. На будь-які розпитування їм відповідали смішками. Госпітальєр? Звідки тут узятися госпітальєрові? Ось тамплієрів хоч відбавляй, а цих – жодної душі.
Ґодіт якось із докором зауважила:
– Ви, пані, ще в Олімпосі так охоче відгукнулися на залицяння вашого племінника-графа, що месіру Мартіну д’Ане тільки й залишалося, як мовчки зникнути. І він правий: невже істинний лицар міг учинити інакше, не зашкодивши честі дами? Забудьте про нього! Навколо стільки молодих людей, і кожен прагне звернути на себе вашу увагу.
Справді, красуня Джоанна де Рінель, родичка короля Англії, мала величезний успіх серед оточення Річарда. Спершу це їй лестило й тішило її, та з певного часу вона раптом помітила: навіть приймаючи знаки уваги від інших, постійно шукає очима в натовпі свого госпітальєра. О, якби він міг бачити її в ці хвилини і знову з’явився серед ночі до неї під вікно…
Але, Боже, ні, – вона хоче більшого! Знову обійняти його, відкрити вуста його цілункам, дозволити пестити себе й торкатися до найніжнішої шкіри лицаря, занурювати пальці в його шовковисте волосся, ловити погляд очей, таких же бездонних і синіх, як прозора вода Середземного моря… І хоч як би її розважали, хоч яка б увага залицяльників її оточувала, хоч як би вона насолоджувалася своїм високим становищем, у її серці все одно жила туга.
«Де ж ти, Мартіне? Я чекаю на тебе!..»
– Беренгарія трохи втомлена, – сказала Іванна, спостерігаючи за вінценосним братом і його дружиною, які поверталися уздовж берега. – І в неї пригнічений вигляд. Попри це, я впевнена: повернувшись, наша юна королева забуде про втому й негайно вирушить у каплицю та простоїть там годину на колінах, не відчуваючи жодної втоми. Вона дуже благочестива, що зовсім непогано, але її надмірний релігійний запал іноді починає дратувати Річарда. І це в перші дні після весілля!
– Я думаю, з Божою поміччю все в них владнається, – відповіла Джоанна. Зараз вона значно більше переймалася власними почуттями, ніж чужими негараздами. Проте Іванна чекала іншої відповіді, і Джоанні довелося нагадати, що саме завдяки непохитній вірі й невтомним молитвам Беренгарії Річардові судна так вчасно прийшли їм на допомогу.
Світло-сірі, мов ранковий туман, очі Іванни закруглилися. Так, тоді вона вважала, що це диво, воістину – лише молитви Беренгарії привели до них Річарда. Ще кілька годин, і цей паскудний Ісаак… О, вона щиро сподівається, що король Ґвідо зуміє впоратися з негідником! Адже стільки воїнів висловили бажання допомогти йому захопити підступного лжеімператора!
Он як? Із Ґвідо де Лузіньяном вирушило багато лицарів-добровольців? Це наштовхнуло Джоанну на думку, що Мартін зі своїм зброєносцем міг долучитися до того війська. Адже жоден корабель не відплив за цей час у Палестину, отже, госпітальєр не міг покинути Кіпру. А де ще здатен виявити себе такий чудовий воїн, якщо не у війні із жалюгідним узурпатором?
Коли Джоанна повернулася до замку, перед нею знову постала Санніва з мокрим від сліз лицем. Леді спробувала втішити покоївку, повідомивши: її чоловік, скоріш за все, разом із Мартіном д’Ане вирушив у гори – битися з Комніном. Але від цього Санніву охопив іще більший розпач: тепер вона боялася, що Ейрік може загинути.
– Це просто нестерпно! – спалахнула Джоанна. – То ти скаржилася, що чоловік покинув тебе, тепер тужиш, що він на війні. Але ж ти обвінчалася з воїном! Виходила б за Бритріка й тримала б його при собі. З дому ні ногою, і куховарить чудово…
Санніва лише схлипувала, нерозбірливо буркочучи: «Поїхав… І словом не обмовився… Не попрощався…»
Джоанна зітхнула. Мартін д’Ане пішов з її життя так само. Але вона не хотіла, не могла повірити, що після всього пережитого разом, після тієї високої радості, яку вони дарували одне одному, після численних клятв та освічень все обірвалося безповоротно й назавжди. Таке кохання просто не може зникнути в один момент!
Вона вирушила в капелу замку й молилася перед образом Діви Марії так довго, що королева Беренгарія, яка теж була тут, підійшла й лагідно погладила її по плечу.
– Дорога Джоанно! Я безмежно рада мати тепер таку кузину! І я всім серцем вірю, що Річард відвоює в невірних Єрусалим і ми з вами якось пізнаємо
