Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
Отож коли князь сказав слово, прощаючись із дружиною і двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, як кошенята, рицарі ж, як міцніші духом, повставали зі своїх місць і, вхопившись за ефеси шабель, разом вигукнули:
— Переможемо і вернемося!
— Хай вам Бог помагає! — мовила княгиня.
У відповідь пролунав окрик, аж вікна й стіни затремтіли:
— Слава княгині-пані! Слава нашій матері й добродійці!
— Слава! Слава!
Жовніри її любили за прихильність до рицарства, за її великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні родини. Кохав її над усе і князь Ярема, бо ці дві натури були ніби створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби із золота й бронзи вилиті.
Тому всі стали підходити до княгині, і кожен із келихом у руці ставав навколішки перед її стільцем, а вона, стискаючи обіруч кожного за голову, казала кілька ласкавих слів. Скшетуському вона мовила:
— Не один тут сьогодні рицар ладанку або стрічечку в дорогу дістане, а позаяк нема тут тієї, від якої тобі, добродію, найбільше хотілося б одержати дарунок, тому прийми його від мене, як від матері.
Сказавши це, вона зняла золотий хрестик, усіяний бірюзою, і наділа його рицареві на шию, а він їй руку ґречно поцілував.
Видно було, що й князеві вельми приємно бачити прихильність княгині до Скшетуського. Останнім часом він іще дужче полюбив намісника за те, що той гідності князівської, послуючи на Січі, не принизив і листів від Хмельницького брати не схотів. Тим часом усі почали вставати із-за столу. Панянки, спіймавши на льоту княгинині слова, Скшетуському сказані, і сприйнявши їх за згоду й дозвіл, відразу ж почали діставати та ладанку, та шарф, та хрестик, що, побачивши, рицарі мерщій кожний до своєї, якщо не обраниці, то принаймні наймилішої. Отож Понятовський кинувся до Житинської, Биховець до Боговитянки, бо останнім часом саме її уподобав, Розтворовський до Жуківни, рудий Вершул до Скоропацької, оберштер Махницький, хоч і підстаркуватий, до Завейської, і тільки одна Ануся Борзобогата-Красенська, хоч і найвродливіша з усіх, стояла край вікна самотня й покинута. Обличчя в неї зарум'янилося, оченята з-під опущених повік поглядали скоса, ніби гнівно і водночас із проханням не влаштовувати їй такого афронту, тому зрадник Володийовський підійшов до неї і сказав:
— Хотів і я просити панну Анну щось мені подарувати, але зрікся свого наміру, подумавши, що через велику тисняву не проберуся.
Щічки в Анусі аж запалали, але вона не задумуючись відповіла:
— З інших, ваша милость, рук, не з моїх, хотів би ти щось на згадку мати, але зась, бо там якщо не затісно, то для вашої милості зависоко.
Удар був добре розрахований і подвійний, бо, по-перше, натякав на малий зріст рицаря, а по-друге — на його любов до княжни Барбари Збаразької. Пан Володийовський був спочатку закоханий у старшу, Анну, але, коли ту посватали, перестраждав і тихенько передовірив серце Барбарі, гадаючи, що ніхто про це не здогадується. Отож зараз, почувши про це від Анусі, він, неперевершений у шабельних і словесних герцях, збентежився так, ніби язика проковтнув і тільки недоречно промимрив:
— Ти, мила панно, теж мітиш високо, туди, власне, де голова пана… Підбип’яти…
— А він і справді вищий від вас, милостивий пане, і мечем, і поводженням, — відповіла розторопна дівчина. — Дякую ж, що мені про нього нагадали. Нехай так і буде!
Мовивши це, вона звернулася до литвина:
— Милостивий пане, підійдіть-но, ваша милость. Хочу і я мати свого рицаря і навіть не знаю, чи знайдуться ще мужніші груди, на яких можна було б шарф пов’язати.
Пан Підбип’ята витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім упав навколішки, аж підлога затріщала:
— Добродійко моя! Добродійко!
Ануся пов’язала шарф, і відразу малі рученята її зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгіна, чулося тільки цмокання і мурчання, почувши яке пан Володийовський сказав поручикові Мігурському:
— Присягтися можна, що ведмідь вулик псує і мед виїдає. Відтак, трохи розізлившись, одійшов, бо й досі відчував у собі Анусине жало, а він же теж свого часу був у неї закоханий.
Та ось уже й князь почав прощатися з княгинею, і за годину двір рушив до Турова, а війська — до Прип’яті.
Уночі на переправі, коли збивали плоти для перевезення гармат, а гусари пильнували за роботою, пан Лонгінус сказав Скшетуському:
— Ой, братику, біда!
— Що сталося? — спитав намісник.
— Та чутки з України!
— Які?
— Так отож казали запорожці, що Тугай-бей у Крим з ордою пішов.
— І що з того? Ддже ти не будеш через це плакати?
— А от і буду, братику! Ти ж сам мені сказав, і мав слушність, що козацькі голови в лік не йдуть, а раз татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де я їх шукатиму? А мені вони ой як потрібні!
Скшетуський, хоч і сам був зажурений, усміхнувся й відповів:
— Здогадуюся, про що йдеться. Бачив я, як сьогодні тебе в рицарі посвячували.
Пан Лонгінус молитовно склав руки:
— Так, нащо довше приховувати: покохав і я, братику, покохав… От біда!
— Не журися. Не вірю я в те, що Тугай-бей пішов, а отже, поганства не менше, аніж цієї комарви над головою буде.
І справді, цілі хмари комарів висіли над кіньми і людьми, бо війська ввійшли у край непрохідних боліт, лісів багнистих, лугів розмоклих, річок, річечок і ручаїв, у край пустельний, глухий, що шумів одною лише пущею, про жителів якого за тих часів казали:
Шляхтич Голота
Донечці милій
Низку грибів дав
Ще й дьогтю барило,
Горщик в’юнців,
На додачу линців
І шмат болота.
На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, але, всупереч усім віршикам, і великі панські маєтки. Проте зараз князеві люди, переважна частина яких виховувалася й виросла у сухих і високих задніпровських степах, не хотіли вірити власним очам. І хоч і там часом попадалися багниська й ліси, але тут увесь край здавався суцільним багном. Ніч стояла погожа, ясна, і при, сяйві місяця, скільки сягало око, не можна було побачити й сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами,
