Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Пам’ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію – Русь захистить її, аще нападе на Русь – матиму я болгар за спільників і друзів…
– Болгарія ні з ким не має ряду… Я не хочу війни… Я тридцять літ не мав брані… Ні, княгинє, ні…
– А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?
– Ні! – схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. – Я не воєвода, я хворий, я молюсь… і нікуди не поїду.
– Тоді прощай, кесарю Петре, – закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. – Я піду. Болять мої кості й серце.
Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов з кутка світлиці й став навпроти кесаря.
– Болгарія повік шкодуватиме, – сказав він, – що кесар її Петро так говорив з київською княгинею.
– Що ти сказав?
– Я сказав і бачу, що коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не може. Горе Болгарії, кесарю Петре!
Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити й василевсам.
І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений з людського черепа.
Кесар Петро знав колись, що це за келих, – покійний батько його, кесар Симеон, не раз розповідав синові, що цей келих каган Болгарії Крум зробив з черепа імператора Никифора, який хотів знищити Болгарію, залив її кров’ю, але загинув, як пес, біля Анхілоя… У важкі години свого життя, – а життя в нього було завжди важке, бо він або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, – кесар Симеон пив тільки з цього келиха.
«І ти, сину, коли тобі буде важко, пий з цього келиха», – говорив синові каган Симеон.
Але кесар Петро давно забув про келих, і стоїть той, припавши порохом, на полиці в опочивальні, не грає, як колись, сріблом, а тьмяно блищить у кутку.
Забув кесар Петро і про книги, написані рукою його батька, що лежать недалеко від черепа на тій самій полиці.
У тих книгах написано, як одвіку Візантія хотіла скорити болгар і як кагани боролись з імператорами.
Цих книг кесар Петро не перегортає давно, він забув слова свого батька.
Зараз він уважно прислухається до слів своєї жони Ірини. Відколи вона тут, – а минуло вже багато років, – усе робиться в Преславі так, як скаже василіса.
І зараз, скидаючи свою пурпурову мантію й такі ж черевики, кесар пильно стежить очима за її обличчям, жде, що вона скаже про прийом руської княгині.
Але василіса ще нічого не каже, натомість сама звертається до Петра:
– І що говорила тобі ця княгиня?
– О, – тихо відповідає кесар, зрозумівши, що Ірина справді не знає, про що він говорив з княгинею, – вона говорила про дружбу, яка з давніх-давен існує між болгарами й русами, нагадала про спільні походи мого батька й київського князя Ігоря на Константинополь…
– І ти слухав ці нечестиві слова?
– Я, Ірино, змушений був слухати, – виправдувався кесар Петро, – але я сказав, що часи Симеона і Ігоря вже давно минули і що зараз Болгарія більше зв’язана з Візантією, аніж з Руссю…
– Ти сказав їй не так, як слід, – обурюється василіса Ірина. – Ти мусив їй сказати, що між Болгарією і Руссю немає і ніколи не буде нічого спільного.
– Я сподіваюсь, – винувато каже кесар Петро, – що вона сама це розуміє.
– О, ти помиляєшся, – закінчує василіса і гасить світильник. – Ці руські і їхня княгиня, – чути вже в темряві її голос, – дуже горді і небезпечні люди. Болгарії допоможе, її завжди врятує тільки Константинополь…
Княгиня Ольга лежить у світлиці, яку відведено їй у палаці, і не може заснути. Тільки-но в неї був і вийшов священик Григорій… Вона покликала його й надіялась, що він розкаже про Болгарію багато такого, чого сама не може зрозуміти. Адже священик Григорій прийшов до Києва з Болгарії, у нього тут повинні бути друзі.
Священик довго сидів у княгині й розповідав, що він не пізнає Болгарії й не може її зрозуміти. «Все тут, – говорив він, – це так, як було раніше. Була колись Болгарія християнською, а стала візантійською, навіть патріарх Даміан утік з
