Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

Лі було заборонено потикатися на сцену. Одначе замість скніти в темряві за межами світляної плями, мов у якомусь чистилищі, не маючи змоги жартувати й веселитися, Лі якимось чином зумів зникнути назавжди.

Після цього всі члени «сім’ї» надовго втратили здатність сміятися.

(3)

Листи Томмі свідчили про непередбачувані зміни його настрою. Він писав Марлен: «У мене набрякли кісточки пальців», — і змальовував бійку з ув’язненими, котрі цупили в нього поштові марки. У листі від 6 серпня він божився, що вкоротить собі віку, а вже за п’ять днів попросив дівчину надіслати йому акрилові фарби, бо йому кортить знову взятися до живопису.

Артур упіймав та приручив чотирьох мишей і став досліджувати їхню поведінку. А ще він почав писати розлогу працю про можливість пересадки шкіри мишей людям, що зазнали важких опіків.

Одного дня він працював над своїми записами, аж тут до лабораторії зайшли троє в’язнів. Один із них залишився стерегти двері, а двоє інших напосілись на Артура:

— Поверни пакунок. Ми знаємо, що він тут. Мерщій давай його сюди.

Артур заперечно похитав головою і продовжував писати. Тоді ті двоє типів обійшли навколо столу й напали на Артура ззаду.

Рейджен повалив кривдників на підлогу й надавав їм копняків. Коли їхній приятель, котрий доти стояв на варті за дверима, посунув на нього з ножем, Рейджен зламав йому зап’ястя. Зрештою та трійця втекла. Один із них на прощання гукнув:

— Ти — покійник, Міллігане! Я до тебе найманця підішлю!

Рейджен запитав Артура, чи знає той, у чому, власне, річ.

— Їм потрібен був якийсь пакунок, — пояснив Артур. — Судячи з їхньої поведінки, там наркотики.

Він обшукав лабораторію та оглядовий кабінет. Нарешті на найвищій полиці, за барикадою з книжок і паперів, знайшовся пластиковий пакунок із білим порошком.

— Це що, героїн? — запитав Аллен.

— Зроблю аналіз і тоді зможу сказати напевно, — відповів Артур, кладучи пакунок на ваги. — Тут півкілограма.

Аналіз виявив, що це кокаїн.

— Що ти з ним плануєш робити?

Артур роздер пакунок і висипав порошок в унітаз.

— Ох і розлютиться ж його власник, — сказав Аллен.

Однак Артур уже повернувся до роздумів над науковою працею про пересадку шкіри.

Артур чув про таке явище, як тюремна хандра. Більшість ув’язнених проходять стадію тривоги й сум’яття, поки не призвичаяться до життя за ґратами. В’язні втрачають незалежність і соціальний статус. Їм доводиться звикати до жорсткого контролю. Така зміна часто призводить до депресій та нервових зривів. У Міллігана вона спровокувала новий прихід буремних часів.

Його листи до Марлен змінилися. Філіп і Кевін, котрі раніше строчили всілякі непристойності й малювали сороміцькі карикатури, припинили їй писати. Тепер у листах проскакували натяки на те, що Мілліган боїться збожеволіти. За словами Томмі, в нього бувають дивні галюцинації. Також він писав, що вдень і вночі просиджує над книжками з медицини. Мовляв, після умовного звільнення він збирається отримати медичну освіту, «навіть якщо на це піде п’ятнадцять років». Вони з Марлен одружаться і в них буде свій будинок, обіцяв Томмі, а сам він здобуде спеціальність і займатиметься науково-дослідною роботою. «Доктор і місіс Мілліган, — писав юнак. — Непогано звучить, еге ж?»

Через інцидент із кокаїном Міллігана 4 жовтня перевели до блоку С і, задля його ж безпеки, ізолювали від решти в’язнів. У хлопця відібрали медичну літературу й портативний телевізор. Рейджен спересердя виламав сталеві рейки, що кріпили ліжко до стіни, і так заклинив ними двері, що слюсарі змушені були зняти їх із петель, аби випустити його з камери.

Юнак почав страждати на порушення сну і скаржитись на постійну нудоту й пелену перед очима. Його час від часу навідував лікар Стайнберґ, прописуючи легке заспокійливе та спазмолітики.

Хоча лікар і вважав проблеми Міллігана суто психологічними, 13 жовтня він усе-таки звелів направити хлопця на обстеження до Центрального шпиталю Колумбуса.

Зі шпиталю Аллен написав листа до Американської спілки громадянських свобод, прохаючи про допомогу, та все намарно.

За десять днів у нього виявили шлункову виразку. Прописавши дієту за методом лікаря Бертрама Сиппі, Міллігана спровадили назад до Лебанона, де хлопця знову помістили в ізолятор, аби забезпечити йому захист. Він дізнався, що умовне звільнення світить йому не раніше квітня 1977 року. Залишалось іще півтора року.

(4)

Прийшли й минули Різдво та Новий рік, і 27 січня 1976 року Аллен приєднався до оголошеного в’язнями голодного страйку. Він написав листа братові:

Любий Джиме,

я лежу зараз у камері і згадую наше з тобою дитинство. Спливає мій час, і життя здається мені дедалі осоружнішим. Мені страшенно прикро, що через мене ваша сім’я дала тріщину, адже я, фактично, ніколи й не був повноцінним її членом. На тебе чекає попереду велике майбутнє з силою-силенною досягнень. Не пусти своє життя псу під хвіст, як це зробив я. Якщо ти зненавидів мене за все, що сталось, то я можу сказати тільки одне: мені дуже прикро. Та я все одно поважаю тебе й люблю, як люблю вітер і сонце. Джиме, Бог мені свідок, я не робив того, в чому мене звинуватили. Господь каже, що в кожного є своє місце і своя доля. Певно, такий мені випав жереб. Пробач, що я зганьбив тебе і всіх близьких.

Білл

Томмі писав Марлен:

Моїй Марвен.

Отже, так, Марв. У в’язниці триває голодний страйк, і ось-ось розгориться шалений бунт. Я поспішаю відправити тобі цього листа на випадок, якщо в’язні візьмуть гору. Якщо вони захоплять контроль, пошта не ходитиме. Крики та брязкіт битого скла стають дедалі гучнішими. Годі навіть думати про те, щоб узяти їжу з візка: за таке інші в’язні мене просто вб’ють.

О, хтось щось підпалив! Але пожежу швидко загасили. Охоронці тягнуть коридором ув’язнених. Події розвиваються повільно, та до середини наступного тижня в’язні, певно,