Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

Аллен пишався своєю зеленою формою й тішився, що він має право ходити — і навіть бігати — серединою головного коридору, замість того щоб тулитися до стін, мов якийсь тарган. Також йому подобалось, коли його називали «док». Юнак надіслав Марлен перелік медичних довідників і попрохав купити їх для нього. Артур серйозно засів за вивчення медицини.

Коли Томмі дізнався, що багато в’язнів повносили своїх подружок до списку відвідувачів як цивільних дружин, аби ті могли приходити на побачення, він сказав Рейдженові, що хоче написати, буцімто Марлен — його жінка. Артур був проти, та Рейджен знехтував протести англійця. На правах дружини Марлен могла багато чого пронести до в’язниці.

— Напиши їй, — під’юджував Рейджен, — шчоби вона помаранчі притарабанила. Тілько перед тсим нехай шпритс візьме й горілкою їх наколе. Тсе є дуже смачно.

Лі вперше вийшов на сцену вже в Лебаноні. Блазень, дотепник і любитель розіграшів, він був живим утіленням Артурової теорії про те, що сміх — це чудовий спосіб розрядити напружену ситуацію, через що більшість арештантів поблажливо ставиться до жартів. Тепер Лі залюбки долучався до взаємного кепкування між в’язнями, яке раніше лякало Денні й бісило Рейджена. Останній чув, що батько Біллі був коміком і конферансьє, котрий любив повторювати, що в ньому, мовляв, живе «півблазня і півбарда». Рейджен вирішив, що в ув’язненні такий хлоп, як Лі, може стати в пригоді.

Але просто травити анекдоти для Лі було замало. Він зробив із цигарок Аллена міні-снаряди. Для цього Лі зішкріб сірку з кількох сірників, змочив сірникові палички липким сиропом, виваляв їх у сірці та запхнув усередину цигарок. Декілька таких творінь він поклав до пачки Аллена, і, коли хто-небудь із ув’язнених просив закурити, Лі простягав йому «заряджену» цигарку. Швидко віддаляючись коридором або виходячи з кафетерію, він чув обурений рик жертви, чиє куриво зненацька спалахувало сліпучим полум’ям. Декілька вибухових цигарок дісталось і Аллену.

Одного ранку, впоравшись із усіма аналізами крові, Артур зійшов зі сцени, щоб спокійно поміркувати про високий відсоток хворих на серповидноклітинну анемію серед чорношкірих ув’язнених. Лі, котрому було нудно сидіти склавши руки, вигадав шкоду. Він відкрив пляшечку з екстрактом цибулі, вмочив туди ватну паличку й мазнув нею довкола окуляра мікроскопа.

— Гей, Стормі, — покликав він, простягаючи медбратові предметне скло, — лікарю Стайнберґу терміново треба знати, який тут рівень лейкоцитів. Поглянь, будь ласка, під мікроскопом.

Стормі поклав предметне скло на столик мікроскопа й навів фокус. Раптом він рвучко відсахнувся, з його очей струмками потекли сльози.

— Що таке? — невинним тоном запитав Лі. — Невже з тим зразком усе настільки сумно?

Не стримавшись, Стормі розреготався крізь сльози.

— Ах ти ж хитре стерво! Смішно тобі, засранцю, еге?

Він підійшов до раковини й промив очі.

Невдовзі після цього Лі побачив, як до лабораторії зайшов якийсь в’язень і тицьнув Стормі п’ять баксів. Стормі зняв із захаращеної полиці колбу № 11, відкоркував її й передав ув’язненому, який зробив великий ковток із горла.

— Що це було? — поцікавився Лі, коли відвідувач пішов.

— Самогон. Власноруч виготовив. Беру по п’ять баксів за ковток. Якщо приходитимуть клієнти, а мене саме не буде на місці, то можеш сам їм усе видати. Платитиму тобі за це один долар із п’яти.

Лі запевнив, що радо про все подбає.

— До речі, — продовжував Стормі, — лікар Стайнберґ звелів навести лад у шафці з ліками. Ти не міг би до цього взятися? У мене купа інших справ.

Поки Лі впорядковував ліки, Стормі взяв колбу № 11, перелив самогон до лабораторної склянки, набрав у колбу води й намастив горлечко концентратом пасльону солодко-гіркого.

— Маю сходити до лікаря Стайнберґа, — кинув він. — Наглянь тут за всім, згода?

Не минуло й десяти хвилин, як до лабораторії зайшов чорношкірий в’язень, справжній велетень, і звернувся до Лі:

— Я за номером одинадцять, друзяко. Щойно заплатив Стормі десять баксів за два ковтки. Він сказав, що ти знаєш, де товар.

Лі подав здорованеві колбу. Той швидко приклав горлечко до вуст і хильнув. Зненацька його очі вирячились, і він почав несамовито відпльовуватись і давитись.

— Ти, білодупий сучий сину! Що це за лайно ти мені підсунув?!

Здоровань химерно віддимав губи й силкувався стерти рукавом мерзенний смак.

Потім він ухопив колбу за горлечко й торохнув нею об стіл, відбивши денце. Її вміст вихлюпнувся на зелену лікарняну форму Лі.

— Я тебе зараз пошматую! — пригрозив бугай, вимахуючи тим, що лишилось від колби, — горлечком із гострими зазубреними краями.

Лі позадкував до дверей.

— Рейджене, — прошепотів він. — Агов, Рейджене.

Лі, яким оволодів панічний жах, усе чекав, що Рейджен прийде й захистить його, проте той не з’являвся. Тоді юнак прожогом вилетів за двері і дременув коридором, а чорношкірий здоровань наступав йому на п’яти.

Рейджен уже було збирався вийти на сцену, однак Артур промовив:

— Лі повинен засвоїти цей урок.

— Але ж не можу я дозволити, шчоби його порізали, — відповів Рейджен.

— Якщо він не облишить свої вибрики, — наполягав Артур, — то в майбутньому йому загрожуватимуть значно серйозніші неприємності.

Рейджен послухався поради й не втручався, хоча переляканий Лі лопотів коридором, лементуючи:

— Рейджене, де ти застряг, чорт забирай?!

Коли слов’янин відчув, що Лі вже достатньо покараний і становище стає надто небезпечним, він силоміць зіпхнув хлопця зі сцени.

Коли його переслідувач порівнявся з лікарняною каталкою, що стояла в коридорі, Рейджен різко загальмував і штурхонув її чоловікові назустріч. Велетень зіштохнувся з каталкою, полетів сторчголов і поранив руку об уламок колби.

— Все, кінетсь! — гаркнув Рейджен.

Чорношкірий схопився на ноги, трясучись од гніву. Рейджен ухопив його, турнув до рентгенкабінету й припер до стіни.

— Годі, — відкарбував слов’янин. — Вгамуйся, якшчо не хочеш, шчоби я тебе порішив.

Очі здорованя мало не вилізли з орбіт від такої несподіваної трансформації. Замість нажаханого білого хлопчини він тепер мав справу з вар’ятом із російським акцентом і скаженим поглядом. Рейджен міцно тримав чоловіка захватом ззаду, здавлюючи йому шию.

— Тсе треба припинити, — просичав слов’янин. — Розійтись і забути.

— Та добре, добре, чуваче, все в порядку.

Рейджен відпустив чорношкірого, і той позадкував.

— Я просто піду собі. Жодних образ, чуваче, все вже забуто.

І він квапливо закрокував коридором геть.

— Це воістину варварський спосіб вирішувати проблеми, — зауважив Артур.

— А шчо зробив би ти? — запитав Рейджен.

Артур знизав плечима.

— Якби мав таку фізичну силу, як ти, то, ймовірно, все те саме.

Рейджен кивнув.

— Тепер ти мусиш вирішити, що робити з Лі, — сказав Артур.

— Від тсієї миті він є небажана персона.