Діти капітана Гранта - Жюль Верн

заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс із захопленням дивився на мужню дівчину, яка з покірністю прийняла удар долі. Якось він завів мову про подальші пошуки капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:

– Ні, містере Джоне, ми повинні дбати про тих, хто пожертвував собою. Лорд Гленарван має повернутися до Європи.

– Ваша правда, міс Мері, – відповів Джон Манглс, – це необхідно. Та необхідно також, щоб англійська влада дізналась, яка доля спіткала «Дункан». Не втрачайте надії. Я ж не полишу розпочатого і, якщо треба буде, продовжуватиму пошуки сам. Я або знайду капітана Гранта, або загину!

Джон Манглс брав на себе надважкий обов’язок, і Мері прийняла його. Вона простягнула руку молодому капітанові, наче скріплюючи угоду. Джон Манглс обіцяв їй відданість на все життя, а Мері йому – глибоку вдячність довіку.

Цього дня було прийнято остаточне рішення повертатися додому. Експедиція мала негайно вирушати до Мельбурна. Уранці Джон Манглс пішов дізнатися розклад суден. Він був певен, що між Іденом і столицею Вікторії існує постійне жваве сполучення. Та його сподівання були марними: судна ходили зрідка. Весь торговельний флот, що стояв на якорі в затоці Туфолда, налічував три-чотири кораблі. Жоден з них не відпливав ні до Мельбурна, ні до Сіднея, ні до Понт-де-Галла. А між тим лише у цих трьох портах Гленарван міг сподіватися знайти судна, що відпливають до Англії. Що ж робити: чекати в Ідені на корабель? Це може забрати багато часу, бо в затоку Туфолда судна заходять рідко. Гленарван трохи поміркував над цим питанням, порадився з товаришами і вирішив вирушати до Сіднею сушею, як раптом Паганель запропонував варіант, який досі нікому не спадав на думку.

Незалежно від Джона Манглса географ і собі побував у затоці Туфолда і також знав, що там не було суден, які йшли б у Мельбурн чи Сідней. Зате він знайшов один бриг, що стояв на рейді і готувався до відплиття в Окленд – столицю Іка-на-Мауї, північний острів Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг, щоб дістатися до Окленда, а звідти вже легко повернутися до Європи, адже це місто було пов’язане з нею регулярними рейсами.

Паганелева пропозиція була варта уваги. До того ж цього разу географ обмежився коротким повідомленням, не вдаючись у подробиці, а лише додав, що переїзд триватиме не більше п’яти-шести днів. Справді, відстань між Австралією і Новою Зеландією сягала щонайбільше тисячі миль.

За дивним збігом обставин Окленд лежав саме на тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшла експедиція. Звісно, географ міг би цей факт використати з вигодою для себе, і ніхто не звинуватив би його в егоїзмі, адже ця поїздка дала б йому змогу побувати на берегах Нової Зеландії. Одначе Паганель не згадав цю обставину. Очевидно, після двох неправильних тлумачень документа він не бажав висувати третій варіант. Окрім того, про яке нове тлумачення могло йтися, коли в документі було чітко сказано, що капітан Грант знайшов прихисток на континенті, а не на острові, адже Нова Зеландія – лише острови. Хай там як, але, пропонуючи вирушити до Окленда, Паганель змовчав про те, що ця поїздка може бути пов’язана з новими пошуками, а лишень згадав, що між цим містом і Великою Британією є регулярне сполучення, яким можна буде скористатися.

Джон Манглс підтримав пропозицію Паганеля. Він вважав, що ліпше плисти в Окленд, аніж марнувати час в очікуванні судна в затоці Туфолда. Та спершу він виявив бажання як слід оглянути корабель, тож Гленарван, майор, Паганель, Роберт і молодий капітан сіли в човен і за кілька змахів весел досягли судна, що їх зацікавило. Це був бриг «Маккуорі», водомісткість якого сягала 250 тонн. Судно здійснювало рейси між портами Австралії та Нової Зеландії. Власник брига виявився не вельми ґречною людиною. Наші мандрівники одразу ж зрозуміли, що мають справу з нечемою, а втім, капітан мало чим відрізнявся від своїх матросів. Тлуста червона фізіономія, грубезні ручища, плескатий ніс, одне око, звисла під вагою люльки губа і якийсь звірячий вираз обличчя не додавали миловидності Віллові Галлею. Та мандрівники не мали вибору, тож для того, щоб потрапити до Окленда, їм слід було на кілька днів змиритися з присутністю цієї людини.

– Агов, чого вам треба? – гаркнув Вілл Галлей до незнайомців замість привітатися.

– Ви капітан цього судна? – запитав Джон Манглс.

– Так, – відповів Галлей. – Що далі?

– Чи не йде «Маккуорі» з вантажем в Окленд?

– Іде. Що ще?

– З яким саме вантажем?

– А з таким, що продається й купується! Що ще?

– Коли він відпливає?

– Узавтра опівдні, з відпливом. Що ще?

– Візьмете пасажирів?

– Дивлячись яких. Ба більше: вони мають їсти з одного казана з матросами.

– Вони матимуть свою провізію.

– Що ще?

– Що ще?

– Так. Скільки їх?

– Дев’ятеро. Серед них є дві жінки.

– У мене немає кают.

– Вони залюбки скористаються рубкою.

– Що ще?

– То згодні? – запитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежила грубість капітана.

– Подивимось, – пробурмотів власник «Маккуорі».

Вілл Галлей двічі обійшов палубу, гупаючи грубими, підбитими цвяхами чобітьми. Раптом він різко зупинився просто перед Джоном Манглсом і запитав:

– Скільки заплатите?

– А скільки просите? – поставив зустрічне питання Джон.

– П’ятдесят фунтів.

Гленарван кивнув головою на знак згоди.

– Гаразд, – відповів Джон Манглс, – п’ятдесят фунтів.

– Це лише за проїзд.

– Зрозуміло.

– Провізія ваша.

– Наша.

– Домовились. Що ще? – буркнув Галлей, простягаючи ручиську.

– Що ще?

– Завдаток.

– Ось половина – двадцять п’ять фунтів, – простягнув гроші Джон Манглс.

Галлей без слів подяки сунув гроші в кишеню.

– Взавтра прийдіть на судно до полудня. Як не прийдете до вказаного часу – знімаюсь із якоря.

– Прийдемо.

На цьому перемовини закінчилися. Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс полишили судно. А Вілл Галлей навіть не подивився в їхній бік.

– Ото вже нечема! – вихопилося в Джона Манглса.

– Ну чисто тобі морський вовк! – вигукнув Паганель. – А мені він навіть сподобався…

– Не вовк, а ведмідь, – заперечив майор.

– Еге ж, – долучився Джон Манглс, – такий ведмідь, мабуть, колись торгував рабами.

– Та яке нам до цього діло? – втрутився Гленарван. – Важливо, що він капітан «Маккуорі», а «Маккуорі» йде до Нової Зеландії. Поки ми їхатимемо із затоки Туфолда до Окленда, то навряд чи часто бачитимемо його, а вже після Окленда й поготів.

Леді Гелена й Мері Грант дуже зраділи, коли почули про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що «Маккуорі» дуже відрізняється від «Дункана». Та жінки вже стільки пережили, що їх така звістка аж ніяк не збентежила. Олбінету доручили зібрати провізію в