Діти капітана Гранта - Жюль Верн

1824 року Дюперей, капітан корабля «Кокіль», простояв у бухті Островів п’ятнадцять днів і не міг нахвалитися приязним ставленням тубільців.

Після нього, у 1827 році, англійському китоловному судну «Меркурій» довелося відбивати напад новозеландців, а капітана Діллона того ж таки року двічі приймали там дуже гостинно.

У березні 1827 року командир судна «Астролябія», славнозвісний Дюмон-Дюрвіль, сам, без зброї, провів декілька днів серед новозеландців. Він обмінявся з ними подарунками, слухав їхні пісні, спав у хижах і вільно занотовував дані, в результаті чого з’явились такі корисні для флоту мапи.

Наступного року англійський бриг «Гаус» під керівництвом Джона Джонса прямував до Східного мису і мало не загинув через зраду вождя Енараро. Багатьох супутників Джона Джонса було віроломно отруєно.

Ось із таких суперечливих даних про покірність та жорстокість новозеландців можна зробити висновок, що їхня жорстокість щодо європейців була звичайнісінькою помстою. Гостинно чи жахливо приймали залежно від того, добрі чи жорстокі були капітани. Звісно, траплялись поодинокі випадки нічим не виправданих нападів, та найчастіше це була помста за жорстоке поводження європейців. На жаль, дикуни мстилися ні в чому не повинним людям.

Після Дюрвіля етнографія Нової Зеландії була доповнена сміливим дослідженням англійського вченого Ірля. Ця людина разів двадцять здійснила навколосвітню подорож. Він відвідав невивчені досі території обох островів. І хоча в нього особисто не було приводу нарікати на туземців, однак сам він не раз був свідком людожерства. Новозеландці зі звірячою пожадливістю пожирали один одного.

Сцени людожерства спостерігав і капітан Лаплас, який у 1831 році стояв у бухті Островів. Битви між племенами набули небувалої жорстокості, адже дикуни стали неабиякими мастаками у володінні вогнепальною зброєю. Ось чому колись густонаселені квітучі острови Іка-на-Мауї перетворились на пустелі. Вимерли племена, як вимирають отари овець, засмажені і з’їдені.

Марно місіонери намагалися викорінити ці кровожерні інстинкти. З 1808 року Церковне товариство місіонерів надсилало своїх найспритніших агентів – це найбільш годяща для них назва – до найбільших селищ північних островів. Та варварство місцевого населення змусило їх утриматися від організації там своїх місій.

Лише в 1814 році Мардсен (покровитель Дуа-Тара), Хале і Кінг пристали до берегів і купили у вождів 200 акрів землі за дюжину сокир. Там вони заснували центр англіканського товариства. Важким був початок, та зрештою туземці заповажали життя місіонерів. Вони приймали їхні клопоти й учення. Деякі туземці навіть змінились на краще. У серцях цих кровожерців навіть з’явилося почуття вдячності. Є згадка про випадок, коли новозеландці захистили свого місіонера від грубих матросів, які накинулись на нього з брутальною лайкою.

Місії розцвіли попри присутність каторжників, утікачів з порту Джексона, які згубно впливали на свідомість місцевого населення. 1831 року «Газета євангелістських місій» відзначила заснування двох таких установ: у Кіді-Кіді (на березі протоки, що впадала у море поблизу бухти Островів) та в Паї-Гія, що на річці Кава-Кава. Навернені у християнську віру тубільці будували дороги під керівництвом місіонерів, прокладали шляхи крізь первісні ліси, зводили мости через бурхливі потоки. Кожен місіонер у свою чергу вирушав проповідувати Христа у найвіддаленіші поселення. Вони зводили там каплички, школи для юних туземців. На скромних дашках цих будівель майорів прапор місії з хрестом і словом «Євангеліє», що місцевою говіркою звучало як «Ронгопаї».

На жаль, вплив місіонерів поширювався лише на ближні поселення. Кочові ж племена залишалися неохопленими. Людожерство зникло лише серед тих, хто став християнином, та і їм не можна було цілковито довіряти. Кривавий інстинкт у їхній свідомості лише спав. Між племенами постійно точилися жорстокі суперечки. Новозеландці докорінно відрізнялися від покірливих австралійців. Вони чинили скажений опір, боронилися, люто ненавиділи загарбників, і непогамовна лють змушувала їх нині кидатися на запеклих ворогів – англійців.

Так Паганель, знемагаючи од бажання якнайшвидше дістатися Нової Зеландії, відтворив у пам’яті всю її історію. Та ніщо в цій історії не давало підстав назвати континентом країну, яка складалася з двох островів. І коли деякі слова в документах знову і знову запалювали уяву вченого, то два склади – «контин» – перешкоджали міркуванням щодо нової інтерпретації.

Розділ III. Масові вбивства у Новій Зеландії

Ось уже чотири дні плив «Маккуорі», та він не подолав і двох третин шляху океаном між Австралією та Новою Зеландією. Віллу Галлею байдуже було до свого судна. Він навіть не з’являвся на палубі, що, утім, полегшувало всім життя. Та якби ж він просто сидів собі в каюті! Щодня хазяїн брига впивався джином або бренді. Не відставали в любові до пляшки і матроси. «Маккуорі» був полишений на ласку океану.

Така недбалість змушувала Джона Манглса весь час пильнувати. Якби Мюльреді й Вільсон не виправляли кілька разів стерно, то судно вже давно б потонуло. Проте за самочинство Вілл Галлей обсипав матросів брудною лайкою. Не раз у Вільсона й Мюльреді свербіли руки скрутити п’яничку й зачинити у трюмі на час подорожі, та Джон Манглс як міг вгамовував справедливе обурення матросів.

Занепокоєний Джон Манглс не хотів хвилювати Гленарвана, тож поділився своїми переживаннями лише з майором і Паганелем. Мак-Наббс висловив таку ж думку, що й матроси, хіба трохи стриманіше:

– Джоне, якщо це необхідно, то ви маєте негайно взяти на себе командування судном. А щойно ми зійдемо в Окленді, нехай цей пияк забирає свій бриг і перевертається на ньому у відкритому морі, скільки його душа забажає.

– Я це зроблю, – відповів Джон, – у разі крайньої потреби. Поки ми перебуваємо у відкритому морі, я з Вільсоном і Мюльреді удень і вночі нестиму вахту на палубі. Та якщо Вілл Галлей у такому стані збирається наближатися до берега, то, зізнаюсь, усім нам буде непереливки.

– Ви зможете тримати правильний курс? – запитав Паганель.

– Це буде нелегко, – відповів Джон. – Адже на цьому судні немає жодної мапи.

– Та невже?

– Запевняю вас, «Маккуорі» плаває лише між Іденом і Оклендом, тож Вілл Галлей так вивчив маршрут, що не потребує жодних розрахунків.

– Мабуть, йому здається, що бриг, як кінь, сам знайде дорогу додому, – кинув Паганель.

– А я, знаєте, не вірю, що судна здатні самостійно знайти дорогу, – озвався Джон Манглс. – І повторюсь: якщо Вілл Галлей нап’ється перед наближенням до берега, нам буде несолодко.

– Сподіватимемось, що цей п’яничка візьме себе в руки, – спробував заспокоїти всіх Паганель.

– Це означає, що в разі потреби ви не зможете завести «Маккуорі» в Оклендський порт? – не вгавав Мак-Наббс.

– Без докладної мапи узбережжя це неможливо. Тут дуже круті береги, це ряд фіордів, подібних до норвезьких. Там