Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Не найкращі часи переживали і Джон Манглс із Гленарваном.

Молодий капітан, який поклав будь що переправитися на протилежний бік, намагався зліпити з великих шматків кори камедних дерев щось на зразок піроги.[71]

Пірога вийшла дуже хистка.

Удень 18 січня капітан і матрос вирішили випробувати непевне суденце. Вони зробили все від них залежне, вклавши в роботу силу, спритність, відвагу, вправність. Та щойно пірогу підхопила течія, вона перекинулась і сміливці мало не поплатилися життям за спробу. Пірогу затягло у шалений вир. Джону Манглсу з Вільсоном не вдалося проплисти й десяти сажнів[72] по цій скаженій річці, що після дощів розлилась на кілометр.

Все залишалося без змін і 19 та 20 січня. Майор із Гленарваном піднялися вгору за течією Снові аж на п’ять миль, але броду так і не знайшли. Річка й там вирувала бурхливим потоком, адже в неї стікались усі води гірських ручаїв та річок південного схилу Австралійських Альп.

Довелося відмовитися від думки врятувати «Дункан». З часу від’їзду Бена Джойса минуло п’ять днів. Імовірно, яхта досягла східного узбережжя й уже була в лапах каторжників.

Однак така ситуація не могла тривати вічно. Бурхливі розливи річок, як правило, з часом сповільнюють свій темп. Уранці 21 січня Паганель помітив, що рівень води в річці трохи знизився. Про це він одразу ж повідомив Гленарванові.

– То й що! – байдуже відмахнувся той. – Тепер це не має значення.

– Але це не привід залишатися тут на все життя, – зауважив Мак-Наббс.

– Звісно, – озвався Джон Манглс. – А що, як завтра в нас з’явиться можливість нарешті здійснити переправу?

– Але ж це не врятує мою команду! – вигукнув Гленарван.

– Сер, дуже прошу, вислухайте мене, – мовив Джон Манглс. – Я добре знаю Тома Остіна. Він, звісно, виконає будь-який ваш наказ, тож, можливо, і вийшов у море. Але «Дункан» могли досі не полагодити. Тоді яхта точно затримається на день-два…

– А й справді, Джоне, – пожвавішав Гленарван. – Нам слід негайно вирушати до затоки Туфолда. До Делегіта ж звідсіля рукою подати – якихось тридцять п’ять миль!

– Авжеж, – погодився Паганель, – там ми неодмінно знайдемо, чим дістатися до моря. Хтозна, може, ми прибудемо вчасно і встигнемо запобігти лиху?

– Уперед! – вигукнув Гленарван.

І Джон Манглс із Вільсоном узялися ладнати великий пліт, оскільки вже мали певний невтішний досвід майстрування судна з кори. Джон Манглс зрубав кілька камедних дерев, і вони збили із стовбурів недоладний, але досить міцний пліт, який повністю закінчили лише наступного дня.

А вже за ніч вода в річці помітно спала. Тепер це був не бурхливий потік, а швидкоплинна річка. Джон Манглс покладав надії, що йому таки вдасться приборкати її.

Опів на першу на пліт повантажили стільки харчів, скільки кожний міг узяти з собою для дводенного переходу, а решту залишили на березі. Мюльреді вже достатньо одужав, аби вирушати в путь.

О першій годині всі були на плоті, міцно пришвартованому до берега. З правого боку плоту Джон Манглс приладнав щось на зразок стернового весла й доручив Вільсонові за його допомогою скеровувати судно в потрібному напрямку. Сам Джон Манглс, стоячи на кормі, збирався орудувати грубим кормовим веслом. Гелена й Мері всілися біля Мюльреді; Гленарван, майор, Паганель і Роберт розташувалися навколо них.

– Усе готове, Вільсоне? – запитав капітан.

– Усе, капітане, – відповів Вільсон, узявшись могутньою рукою за стерно.

– Готуйсь! Тримай проти течії! – по цих словах Джон Манглс відв’язав плота й відштовхнувся від берега. Перші п’ятнадцять сажнів подолали без ускладнень. Та раптом судно потрапило в коловерть. Його закрутила нестримна водяна сила. Хай як намагалися Джон Манглс і Вільсон розвернути пліт, він плив кормою вперед. Керувати ним стало неможливо і не було жодного способу вискочити з виру. Пліт крутило з несамовитою швидкістю. Течія відносила його далі.

Джон Манглс вдивлявся у вируючу стихію, зціпивши зуби. Здавалось, його обличчя знекровилося від хвилювання. Течія виштовхала пліт на середину річки нижче на півмилі, саме в епіцентр найдужчого потоку. Це стало на руку нашим мандрівникам, адже річка сама визволила пліт із коловороту.

Джон Манглс і Вільсон стали щосили веслувати, щоб скерувати пліт по діагоналі русла. Вони майже наблизились до протилежного берега, перебували за якихось 50 сажнів од нього, як раптом тріснуло стернове весло Вільсона і пліт, мов скіпку, підхопила течія. Джон Манглс своїм веслом намагався скерувати його до берега. Разом із Вільсоном вони, ризикуючи зламати весло, гребли так, що аж у кров постирали долоні, й нарешті таки домоглися свого – пліт ударився об лівий берег. Поштовх був настільки потужний, що тріснули мотузки, колоди розсунулися і вода залила пліт. Мандрівники встигли вхопитися за прибережні кущі. Насамперед швидко витягли пораненого Мюльреді, за ним на крутий берег зійшли змоклі жінки. Загін благополучно і в повному складі досяг мети, однак річка поглинула більшу частину харчів і зброї. Майорів карабін лишився у господаря.

Тепер мандрівники мали подолати тридцять п’ять миль до Делегіта. Тридцять п’ять миль відлюдними місцями, краєм, який не знав ані колоністів, ані скватерів. Тут хіба проходили каторжники.

Загін мав вирушати негайно. Мюльреді просив залишити його тут, поки не прийде допомога з Делегіта, та Гленарван не погоджувався. У Делегіт вони прибудуть за три дні, не раніше. На узбережжя, як пощастить, експедиція ступить не раніше 26 січня. «Дункан» же виплив із Мельбурна днів десять тому. Тож кілька годин затримки погоди не зроблять.

– Ні, – рішуче відрубав Гленарван, – ти тут не залишишся. Ми по черзі понесемо тебе на ношах.

Мюльреді довелося скоритися. Гленарван із Вільсоном першими понести матроса.

Ситуація докорінно змінилася. Тепер стало напевне відомо, що капітана Гранта ніколи не було на цих відлюдних землях, тож наші мандрівники вже не розшукували його, а самі намагалися вибратися з цієї глушини. А коли відважним пошуковцям нарешті пощастить побачити австралійське узбережжя, то там вони не побачать «Дункана». Тепер у них немає змоги повернутися на батьківщину!

Усі йшли, не зроняючи й слова. Щодесять хвилин мінялися, аби нести ноші з Мюльреді. Потомилися так, що навіть не помічали нестерпної спеки.

До вечора спромоглися подолати тільки п’ять миль. Сяк-так повечеряли. Більше харчів у мандрівників не лишилося – все поглинула скажена річка, тож надії були лише на майорів карабін.

Уночі линув дощ, і поспати як слід не вдалося. На ранок знову рушили в путь. Дорогою майорові не випало жодної нагоди стрельнути з рушниці – цей дикий край оминали навіть звірі. Та мандрівникам не довелося потерпати від голоду: Роберт знайшов гніздо дрохви