Після тебе - Джоджо Мойєс

— Лу, хапай його!

Ми потягли Сема в машину. Він був страшенно важкий, наче навмисне опирався нам. Я тягла його за комір, за пахви. Дихалося важко й часто. Обличчя Сема зблідло, під напівзаплющеними очима з’явилися темні кола, наче він не спав років сто. Я вся була в його крові. Господи, яка ж вона гаряча! Донна заскочила в машину, намагаючись звідти затягти Сема всередину. У мене в горлі щось застрягло. Я тягла його та кричала: «Допоможіть! Допоможіть!» — наче тут був хтось, хто б міг нам допомогти.

Нарешті він у машині. Одна нога зігнута під дивним кутом. За нами ляснули двері.

Дзинь! Щось ударило у верхню частину машини. Я скрикнула та пригнулася. Промайнула думка: «Що ж це коїться? Отак я й помру? У цих старих джинсах? За декілька миль від квартири, де мої батьки сваряться з сестрою з приводу торта?» Поранений хлопець кричав — у голосі лунав жах. Раптом машина понеслася вперед, повертаючи праворуч. Чоловіки залишились ліворуч. Я побачила, як один із них підняв руку, та знову пригнулась, очікуючи пострілу.

— Чорт забирай! — почула я голос Донни, яка закладала крутий віраж.

Я підвела голову. Попереду було видно виїзд. Донна різко повернула ліворуч — машина мало не стала на два колеса. Дзеркало вдарилось об чиюсь машину. До нас хтось кинувся, але Донна знову повернула та натисла на газ. Збоку машину щось ударило — чийсь кулак. Нарешті ми вискочили на шосе, і натовп тих чоловіків відстав.

«Господи».

Донна ввімкнула синій світловий сигнал та почала щось передавати диспетчеру по рації. Я не розбирала слів, бо у вухах щось важко бахкало. У моїх руках було сіре обличчя Сема, вкрите потом. Очі скляні, не каже ні слова.

— Що робити? — крикнула я Донні. — Що робити?

Ми пролетіли кругову розв’язку, і вона на мить повернула до мене голову:

— Знайди поранення. Опиши мені його.

— На животі. Я бачу отвір. Два отвори. Тут багато крові. Чорт, дуже багато крові, — у мене всі руки були вкриті червоною блискучою кров’ю. Мені перебило дихання, я ось-ось могла зомліти.

— Луїзо, заспокойся. Візьми себе в руки. Він дихає? Спробуй намацати пульс.

Я намацала пульс і відчула полегшення.

— Пульс є.

— Я поки не можу зупинитися, ми не надто далеко відірвалися. Підніми йому ноги, зігни в колінах. Треба, щоб кров була якомога ближче до грудей. Сорочку розстебни — або розірви. Опиши мені рану.

Живіт, колись такий теплий та твердий на дотик, зараз нагадував суцільне червоне місиво. Я скрикнула.

— Господи…

— Луїзо, без паніки, ми майже приїхали. Чуєш мене? Треба затиснути рану. Давай, ти зможеш. Візьми з сумки пов’язки — знайди велику. Зупини кровотечу, добре?

Вона знову сконцентрувалася на дорозі, бо ми їхали проти руху односторонньою вулицею. Хлопчина на каталці ледь чутно лаявся, поглинений власним болем. Зустрічні машини слухняно давали нам дорогу, розсуваючись, наче хвилі. Вила сирена. У Лондоні завжди виє сирена.

— Лікаря швидкої поранено. Повторюю, лікаря поранено. Кульове поранення в живіт, — кричала Донна в рацію. — Прибуваємо за три хвилини. Готуйте реанімацію.

Я дістала з упаковки пов’язку та, змагаючись із дрижаками в руках, розірвала сорочку. Як таке може бути? Цей самий чоловік іще п’ятнадцять хвилин тому сварився зі мною! Як може бути, що такий сильний чоловік тане просто на очах?

— Семе? Ти мене чуєш? — Я стояла коло нього на колінах. Джинси просякла кров. Він розплющив очі, але погляд був спрямований кудись далеко. Я схилилася над його обличчям, і на мить наші погляди зустрілися. Здається, на секунду він мене впізнав.

Я взяла його за руку, як колись давно він брав мене.

— Все буде добре, чуєш? Все буде добре.

Він не реагував. Здається, він мене зовсім не чув.

— Сем? Подивись на мене, Семе.

Нічого.

Я знов опинилась у тій швейцарській кімнаті: Вілл відвертає від мене голову, і я його втрачаю.

— Ні! Ні, не смій! — Я притисла до нього обличчя та заговорила просто у вухо. — Семе. Ти маєш залишитися зі мною, чуєш? — Я притискала рукою пов’язку, спиралася на нього всім тілом. Нас хитало від руху автівки. Я почула плач, а потім збагнула, що це плачу я сама. Я взяла руками його обличчя та примусила дивитися на мене. — Залишайся! Чуєш? Семе! Семе!

Мені ще ніколи в житті не було так страшно. Його нерухомий погляд, волога гаряча кров. Мене накрило хвилею. Двері зачинилися.

— Семе!…

Швидка спинилася.

Донна застрибнула до нас, відкрила пластиковий пакет із медикаментами, бинтами та шприцами. Потім щось уколола Семові в руку. Після цього поставила крапельницю та кисневу маску. Руки в неї трусилися. Ззаду на вулиці нам посигналили. Мене трясло.

— Ні, сиди тут! — гаркнула Донна, коли я хотіла відповзти, щоб не заважати. — Продовжуй затискати рану. Просто тисни. Все добре, ти впораєшся.

Вона опустилася над ним.

— Давай, друже, тримайся, вже майже приїхали.

Вона продовжувала щось примовляти, вправно проводячи якісь маніпуляції з обладнанням.

— Все буде добре, старий. Тримайся. Тримайся.

Якийсь екран блимнув зеленим, потім погас. Щось запищало.

Двері знову відчинились, і машину залило неонове світло. На вулиці скупчилися лікарі в зелених формах. Вони витягли хлопця, який і досі тихо лаявся та стогнав, потім обережно Сема.

Підлогу залило кров’ю. Я хотіла встати, посковзнулася та сперлася на руку. Рука вмить почервоніла.

Голоси лікарів віддалялися. Я побачила біле від тривоги обличчя Донни, вона різко комусь наказувала:

— В операційну, негайно!

Я стояла у дверцятах машини швидкої та спостерігала, як вони бігцем кудись його несли. Їхні чоботи важко гупали об асфальт. За мить вони вже зникли у дверях лікарні, і на стоянці стало тихо.

27

Години, проведені на стільці в лікарні, мають дивну властивість розтягуватися. Хоча коли я чекала на Вілла під час його оглядів, я ледь помічала час: читала журнали, гортала повідомлення на телефоні, ходила по надто дорогу каву у вестибюль та хвилювалася за оплату паркінгу. Звісно, я нудилась, але насправді ніколи не помічала, скільки часу проводила в лікарнях.

Тепер я сиділа на пластиковому стільці та дивилася на стіну. У голові було порожньо. Складно було сказати, скільки часу минуло відтоді, як я тут. Я не могла думати. Жодних