Після тебе - Джоджо Мойєс

— Уночі. У машині, коли стікав кров’ю. Я чув тебе.

Наші погляди зустрілись, і все змінилося. Я зрозуміла, що зробила. Я зрозуміла, що стала для когось якорем, причиною лишитися. Я зрозуміла, що чогось варта. Я підійшла до нього, узяла його обличчя в долоні та пристрасно поцілувала. Мої гаряченні сльози полилися на його обличчя, і він міцно притис мене до себе. Наполовину ридаючи, наполовину сміючись, я притисла до нього щоку. Зникло все навколо — лишився тільки він. Зрештою, я пішла, витираючи обличчя та сміючись сама з себе. Люди кидали на мене здивовані погляди.

День був чудовий — навіть під яскравими лікарняними лампами. Надворі співали пташки, починався новий день. Люди жили, одужували та раділи можливості постаріти. Я купила кави та якийсь надто солодкий кекс — нічого смачнішого не їла ніколи в житті. Потім надіслала батькам, Тріні та Річарду повідомлення, що скоро буду. А ще написала Лілі.

Думаю, ти захочеш знати: Сем у лікарні. У нього стріляли, але зараз усе добре. Думаю, йому було б приємно, якби ти надіслала йому листівку. Ну або просто напиши есемеску, якщо не матимеш часу.

Уже за кілька секунд прийшла відповідь. Господи, як підліткам вдається так швидко набирати — і так повільно робити все інше?

О Боже!!! Я розповіла всім дівчатам, і тепер я найкрутіша тут. А серйозно, передай йому від мене сердечні вітання. Напиши, куди відправити листівку, — я обов’язково зроблю це після школи. І вибач, що я тоді вийшла у вітальню в трусах — я не навмисне. Я ж не збоченка. Сподіваюся, ви щасливі. Цілую.

Я оглянула буфет лікарні. Навколо бродять пацієнти, за вікном чудовий яскравий день. Мої пальці набрали відповідь раніше, ніж я це усвідомила!

Щасливі.

28

Коли я приїхала на зустріч «Жити далі», Джейк чекав мене на сходах. Ішов дощ, і важкі лілові хмари нависли над головою. Лило так, що стічні канави вже забились, а я за десять секунд промокла вщент.

— Ти хіба не йдеш? Таке жахіття…

Він раптом ступнув на крок уперед і невміло мене обійняв, коли я взялася за двері.

— О! — Я підняла руки, щоб не залити його водою.

Він розчепив обійми.

— Донна розповіла, що ти зробила. І я — ну, я просто… хотів подякувати.

Очі в нього були втомлені, з темними колами — для нього минула доба теж була непростою. А він ще й не так давно втратив матір…

— Він міцний горішок, — відповіла я.

— Тефлоновий, чорти б його взяли. — Ми ніяково розсміялися. Так, як завжди сміються британці, коли переживають надзвичайні почуття.

Того вечора Джейк навдивовижу охоче говорив — розповідав про те, що його дівчина ніяк не може зрозуміти його горя.

— Вона не розуміє, чого іноді вранці мені просто хочеться накритися ковдрою з головою та нікуди не ходити. Або чому я панікую, що з близькими може щось статися. З нею ніколи не траплялося нічого поганого. Взагалі. Навіть її кролик досі живий — йому вже років дев’ять!

— Думаю, горе — це нудно для людей, — зауважила Наташа. — Тобі наче дають якийсь час — може, півроку — на те, щоб пожуритись. А потім, якщо тобі не стає «краще», твій сум починає вже набридати. Вони вважають: якщо ти довго журишся, то просто сам хочеш бути нещасним.

— Саме так! — Усі одностайно погодилися.

— Іноді я думаю, що краще б і досі існувала традиція носити траур удови — щоб усі бачили, що ти й досі сумуєш, — висловилась Дафна.

— Або, може, якісь знаки різних кольорів. Від, скажімо, чорного до фіолетового, — запропонувала Лінн.

— До жовтого — коли знову станеш щасливим, — додала Наташа.

— Ні-ні, жовтий не личить до мого кольору шкіри. Я краще лишуся трохи нещасною, — пожартувала Дафна.

Я сиділа у вологій залі церкви та слухала, як вони розповідають про свої крихітні кроки через власні емоційні перепони. Фред приєднався до боулінг-клубу і тепер мав ще один привід поспілкуватися з кимось по вівторках — і вряди-годи не про свою дружину. Суніл дозволив мамі влаштувати йому знайомство з якоюсь дуже далекою родичкою з Елтема.

— Мені не дуже подобається вся ця ідея сватання, але, якщо чесно, я вже всі інші методи перепробував. Я сподіваюся, що вона ж моя мати — і не стане зводити мене з якоюсь жахливою жінкою.

— Думаю, це хороша ідея, — зауважила Дафна. — Наприклад, моя мама оцінила Алана швидше за мене — її правда.

Я почала сприймати їх наче ззовні. Сміялася над їхніми жартами, співчувала історіям про ніякові сльози та непорозуміння. Але я, сидячи на цьому пластиковому стільці зі стаканчиком розчинної кави в руках, якось опинилася по інший бік. Перейшла місток. Їхня боротьба більше не була моєю. Ні, я ніколи не перестану сумувати за Віллом чи любити його, але моє життя повернулось у теперішнє. Я з задоволенням усвідомила, що сиджу тут із людьми, яких знаю і яким довіряю, але хочу бути там, у лікарні, коло великого чоловіка. А він там, мабуть, уже поглядає на годинник у кутку та думає, коли ж я вже приїду.

— Луїзо, а ти нічого сьогодні не розкажеш? — Марк глянув на мене з-під зведеної брови.

— Ні, дякую.

— Добре, — усміхнувся він, щось таке почувши в моєму голосі.

— Узагалі, я думаю, більше немає потреби мені приходити. Я… в нормі.

— Я так і знала, що в тобі щось змінилося, — сказала Наташа, дивлячись на мене майже підозріло.

— Це все секс, — втрутився Фред. — Секс усе лікує. Якби в мене був секс, я б набагато швидше оговтався.

Наташа з Вільямом перекинулися здивованими поглядами.

— Але я б хотіла приходити до кінця курсу, добре? — спитала я в Марка. — Просто… ви стали мені друзями, і навіть якщо підтримка мені більше не потрібна, я б хотіла з вами бачитися. Ну і щоб зайвий раз переконатися.

Джейк ледь помітно всміхнувся.

— Може, сходимо