Після тебе - Джоджо Мойєс
— Вілла більше немає. Я впевнена. Але я просто не можу так раптово кинутись у стосунки, як ти. Я тільки починаю оговтуватися після всього того, і… я не знаю… я була просто розбита.
— Я бачив. Я ж тебе збирав.
— У будь-якому разі, ти дуже мені подобаєшся. Настільки, що якщо в нас нічого не вийде, мене знову відкине в ту діру, з якої я ледь вилізла. А я не знаю, чи зможу знову оговтатися.
— А чого б це в нас не вийшло?
— Якщо ти мене кинеш. Передумаєш. Не знаю. Ти ж вродливий. А якщо якась інша жінка впаде на тебе з даху і сподобається тобі? А може, ти захворієш. Або впадеш із мотоцикла.
— На місці за дві хвилини, — оголосила Донна, дивлячись у навігатор. — Я не слухаю вас, зовсім.
— Це може з будь-ким трапитися. І що ж, будемо сидіти цілими днями та боятися, що щось станеться? Так треба жити? — він так різко повернув праворуч, що мені довелося вхопитися за сидіння.
— Я й досі бублик. Я хочу знову стати булочкою. Правда хочу. Але я бублик.
— Господи, Лу, ми всі бублики! Ти що думаєш, я дивився, як рак забирає мою сестру, і не знаю, що кожного дня мого життя в мене серце краятиметься за неї, а ще більше за її сина? Ти думаєш, я не знаю, що ти відчуваєш? Є тільки один вихід — і я це знаю, бо бачу щодня. Жити. Кидатись у будь-що і не боятися синців.
— Добре сказав, — кивнула Донна.
— Я намагаюся. Ти й гадки не маєш, скільки я пережила!
Тут попереду з’явився знак «Кінґсбері», і ми проїхали під величезною аркою в темний двір. Сем зупинився та вилаявся.
— Чорт забирай, я забув тебе висадити.
— Не хотіла вас перебивати, — виправдалася Донна.
— Я вас тут тоді почекаю. — Я схрестила руки на грудях.
— Немає сенсу. — Він відчинив дверцята і схопив сумку. — Я не збираюся тут стрибати вище голови, щоб переконати тебе бути зі мною. Чорт, тут немає жодної таблички — він може бути де завгодно.
Я глянула на відразливий будинок із червоної цегли — тут не менш ніж двадцять сходових колодязів, і в жоден з них я б не радила нікому йти без охорони.
Донна вдягла куртку.
Минулого разу, коли я тут була, — серцевий напад — ми знайшли потрібний під’їзд із четвертої спроби. Проїзд був закритий, і, поки ми шукали сторожа, щоб відімкнути, шукали потрібну квартиру, — пацієнт помер.
— Тільки за минулий місяць тут було дві стрілянини.
— Викликати поліцію? — запропонувала Донна.
— Немає часу.
Було лячно. Панувала дивна тиша, хоча на годиннику — ледь за восьму. У таких районах міста ще декілька років тому пізно ввечері діти каталися на велосипедах, крали цигарки та сміялися на вулиці — але зараз чи не всі вікна були забрані декоративними металевими ґратами, а жителі ще вдосвіта ховалися за подвійними дверима. Половина вуличних ліхтарів тут була постріляна, а ті, що лишилися, непевно мерехтіли, наче боялись і засвітитися як належить.
Сем та Донна щось тихо обговорювали, стоячи коло машини. Зрештою Донна відчинила пасажирські дверцята та простягла мені світловідбивну куртку.
— Одягни — ти йдеш із нами. Він вважає, що залишати тебе тут небезпечно.
— А чому б йому не…
— Так, ви двоє! Ви мене дістали! Я йду сюди, а ти з ним — туди. Ясно?
Я витріщилася на неї.
— Потім договорите. — На цьому вона пішла з ліхтариком у руці.
Я йшла за Семом бетонним проходом. Потім ми звернули в інший такий самий прохід.
— Сейвернейк-гауз, — пробурмотів він. — Звідки мені знати, який із цих будинків Сейвернейк? — Він натиснув на копку рації. — Диспетчере, дайте нам якийсь орієнтир. Тут на будинках немає табличок — ми не можемо знайти пацієнта.
— Пробачте, але на карті немає підписів будинків, — почувся дещо винуватий голос.
— Давай я піду туди? — Я показала вперед. — Зможемо перевірити три проходи. У мене є телефон.
Ми зупинилися внизу сходового колодязя. Тут смерділо сечею та старими упаковками з-під їжі. Тротуар потопав у тіні будинку. Звідкись здалеку чути було бубоніння телевізора, що натякало на присутність живих людей. Я очікувала почути стривожені голоси, якийсь шум, вібрацію повітря — щось, що привело б нас до постраждалого. Але було тихо. Моторошно тихо.
— Ні, будь поруч.
Я відчувала, що моя присутність турбує його. Може, мені було б краще піти, та не хотілося вибиратися звідси самій.
Сем спинився в кінці проходу, повернувся та похитав головою. Губи міцно стиснуті. По рації Донна повідомила:
— У мене пусто.
Тут почувся крик.
— Туди, — махнула я в бік звуку.
На іншому кінці освітленого слабкими ліхтарями майданчика ми побачили скрючену долі фігуру.
— Ось і він, — сказав Сем та кинувся туди.
Він якось говорив, що в його роботі швидкість має вирішальне значення. Лікарів швидкої цього вчать чи не на першому занятті: декілька секунд можуть коштувати комусь шансів на виживання. Якщо в пацієнта кровотеча, інсульт або інфаркт — ті декілька секунд можуть урятувати йому життя. Ми бігли бетонними доріжками, потім якимись брудними сходами, потім пожухлим газоном — до тієї фігури на землі.
Донна вже була поруч.
— Дівчина. — Сем поставив свою сумку. — Вони ж казали, хлопець.
Донна оглядала дівчину та прозвітувала диспетчерам.
— Саме так, молодий чоловік. До двадцяти. Зовнішність афрокарибська, — почулася відповідь диспетчера.
Сем вимкнув рацію.
— Може, вони щось не розчули. Іноді виклики більше схожі на гру в зламаний телефон.
Їй було років шістнадцять, волосся охайно зібране в косички. Судячи з усього, впала недавно. Обличчя навдивовижу спокійне. Цікаво, яке в мене було обличчя, коли він мене знайшов.
— Люба, ти мене чуєш?
Вона не ворушилася. Він перевірив зіниці, пульс та дихання. Усе наче в нормі. Якихось видимих ознак травм не було, але вона ніяк не реагувала. Він знов її повністю оглянув та зиркнув на якийсь прилад.
— Вона жива?
Сем глянув на Донну, потім на вікна навколишніх будинків. Порожні, неприязні.
— Тут щось не так, — тихо