Повернутися дощем - Світлана Талан

— Миємо руки! — прозвучала команда.

На стіні висів рукомийник з «носиком», під ним — миска. Люди підходили по черзі, мили руки з милом і витирали їх одним і тим самим рушником. Коли хтось затримувався, охоронець казав завчене:

— Досить! Наступний!

Настя помила руки, набрала в долоні води і вмила лице.

— Не дозволено! — гукнув їй чоловік. — Якщо вмиватися, то на всіх води не вистачить.

Настя поглянула на мокрий рушник і зітхнула:

— Моя мрія справдилася ось на стілечки! — за столом Настя показала Вадиму кінчик пальця. — Я не помилася, але обличчя згадало, що таке вмивання.

На сніданок їм дали суп, по шматочку хліба та чай з цукром.

— Справді, як у ресторані, — посміхнулась Настя. — Не вистачає лише офіціанта та других страв, наприклад, свинячих битків.

— Або смаженої риби.

— Мовчи, бо вб’ю! — Настя показала Вадиму кулак.

Богдана Стефанівна зателефонувала в Розгірче сусіду.

— Як там справи, пане Михайле? — поцікавилась.

— Усе добре, не хвилюйтесь, пані Богдана! — запевнив її чоловік.

Він детально описав, як і чим годує коней, який у них настрій і як вони себе почувають. Жінка розповіла, що від доньки нема ніякої звістки, тож доведеться їй затриматися на невизначений час, можливо, надовго. Богдана Стефанівна також пожалілася, що нема зв’язку і з онуком, який зараз у зоні АТО.

— А де саме?

— Якби ж я знала, то, може б, шукала його. А ваш син де зараз?

— Теж воює. Каже, що на Луганщині, — розповів чоловік. — Якщо десь зустрінете, передавайте від мене вітаннячко.

— Я ж його ніколи не бачила, — зауважила жінка.

— Він — викапаний я! Не помилитеся, — схвильовано говорив чоловік. — Відкиньте від мене двадцять років, і побачите, який він.

Богдана Стефанівна спитала, скільки ще часу він зможе доглядати коней. Михайло відповів, що скільки треба, тому вона може не хвилюватися і не поспішати. Жінка подумала про те, що Ніну вона чекала майже три роки і невідомо, скільки чекати на повернення Насті, тож запропонувала Михайлу зарплатню.

— Скільки вам платити щомісяця?

Сусід образився за таке питання, тому Богдана Стефанівна попросила дати номер його картки і вирішила сама визначити суму. Наступного дня вона перерахувала дві тисячі гривень. Чоловік одразу їй передзвонив і дуже дякував. Тепер їй можна не хвилюватися за коней — вони в надійних руках.

Колона пройшла крізь перше кільце оточення доволі спокійно. Дорожня пилюга висіла в повітрі, а коли вітер відніс її геть, бійці побачили неподалік велику кількість ворожої техніки. Скидалося на те, що ворог не встиг приховати її. Подекуди техніка була замаскована, деінде — прикопана в землі чи виднілася за лісосмугами. Поля кукурудзи та соняхів тягнулися до небокраю, але не було часу милуватися краєвидами — там, серед краси, зачаївся ворог.

Коли колона наблизилася до другого кільця блокування, виявилося, що ворог встиг спорудити захист для основної техніки та вирити окопи. Майже одночасно по колоні, що йшла під білими прапорами, вдарили з усіх боків. Один снаряд влучив у БТР, і з палаючої машини почали вискакували люди. Техніка заревла дужче, набираючи швидкість, але ворожа артилерія заглушила її. Машини об’їжджали палаючу техніку. Бійці відкрили вогонь у відповідь, але їхні автоматні черги здавалися тріскотінням дитячих іграшок у порівнянні з потужними розривами снарядів. «Урал», у якому їхала Уля, підскакував розхитуючись на свіжих вирвах, оминув розбитий БТР. Обабіч дороги лежали бійці, вже мертві і ті, що корчилися в агонії. Машина ледь не наїхала на хлопця, який зіперся на руки, потім припав до землі грудьми і простягнув руки до «Уралу». На мить Уля зустрілася з його поглядом, сповненим жаху, і лише тоді помітила, що він не має нижньої частини тіла. Вона відвела погляд, бо навіть їй, яка бачила не одну смерть, стало моторошно. «Зелений коридор» перетворився на справжнє пекло. Ворог не шкодував навіть своїх, влучним пострілом гранатомета була знищена машина з російськими десантниками. Одна з червоних пожежних машин, що сунула попереду, звернула на узбіччя, щоб об’їхати розбиту, й вибухнула від міни.

«Урал» продовжував шлях, а навколо все змішалося, палало, гриміло, стріляло, заглушаючи нелюдські крики поранених. Хтось благав про допомогу, інший лаявся на всі заставки, дехто стріляв з автомата на всі боки, вистрілюючи останні патрони. Розбита техніка палала й вибухала, сіючи навколо смерть. «Урал» тримався як приклеєний за попередньою машиною, обігнати яку не міг, бо узбіччя були заміновані. Один із бійців, можливо поранений чи контужений, побіг у поле соняхів, і за мить там пролунав вибух, розірвавши його тіло на шматки.

Важкий «Урал» попереду сильно пилюжив, а коли поруч пролунав потужний вибух, пил забарвився в рожевий колір. Лише за мить, коли ще дзвеніло у вухах, Уля зрозуміла, що то був рожевий фонтан крові з розірваних на дрібні шматки тіл. «Урал» занурився в хмарину людської крові, змішаної з курявою та димом, і Уля відчула, як від жаху в неї заворушилося на голові волосся. Вона зціпила зуби, не в змозі заплющити очі, аби не бачити, як кров’яний пил осідає на її тілі та одязі, скам’яніла