Повернутися дощем - Світлана Талан

Вадим дуже пошкодував, що проґавив нагоду сповістити Сашка про своє місцезнаходження. Свою помилку він зрозумів одразу: слід було просто назвати номер телефону, хлопець молодий, пам’ять гарна, тож десять цифр не забуде і сам подзвонить Сашкові. Вадим лаяв себе за таку необачність цілу добу, поки працював у Краснодоні і всю дорогу до Луганська.

У місто вони прибули вранці, і їх одразу повели на сніданок. Вадим знайшов очима за столом Настю, присів поруч.

— Привіт, люба.

— У тебе такий змучений і стомлений вигляд.

— Так, — кивнув.

— Ой, у тебе на вилиці кров!

— Пусте, цеглина відскочила.

— Слід обробити рану.

— Рану? То дрібниця, а не рана, — посміхнувся Вадим і почав сьорбати суп.

Він розповів про прикрий випадок. Настя заспокоїла, сказавши, що не треба шкодувати.

— Ходять чутки, що нас переводять в інше місце.

— От тобі й на! — посміхнувся Вадим. — Тільки-но обжилися, а вже треба кидати тепле гніздечко. А з чим це пов’язано?

— Хтозна, — стенула плечима Настя.

У бойлерній, куди повернулися чоловіки, лежав на матраці Михайло. Чоловік згорнувся клубочком і стогнав. Вадим і Степан підійшли до нього і помітили, що сорочка закривавлена. Чоловік притискав руки до живота, звідки крізь пальці сочилася кров.

— Ого, друже, — сказав Вадим, — схоже, у тебе було тісне спілкування із Психом. Що він тобі зробив?

— Штрикав ножем у живіт, — прохрипів Михайло.

— Навіщо?!

— Перевіряв, чи насправді в мене накачаний прес.

Степан постукав у двері й викликав охоронця.

— Пораненому негайно потрібна медична допомога.

Михайла відвели до лікаря, а охоронець повідомив:

— Готуйтеся до переїзду.

— Коли?

— Завтра вранці, тож пакуйте свої манатки.

— Куди? — поцікавився Вадим.

— У Жовтневий район, там наша комендатура, — пояснив охоронець.

— А Філіни та Психи також з нами?

— Завжди тобі більше від усіх треба, — пробубнів ополченець. — А як же вони без вас? Допатякаєшся колись.

— Один уже допатякався, — хихикнув Василь, коли охоронець вийшов, — повезли тепер латати дірки в череві.

Вадим скипів і схопив Василя за барки, процідив крізь зуби:

— Або заткнися, або я сам тобі пельку зашию!

Пробач мені, Ісусе, Божий сину,

Що я вбиваю ворогів своїх,

Але вони прийшли в мою країну,

Прийшли з мечем, а то великий гріх.

Щоку не підставляю для удару,

Хоч заповідь таку ти нам даєш,

Їх «руській мир» тут не потрібен й даром,

Чому ж нахабство їх не знає меж?

Я мщусь за друзів, око тут за око,

Ветхозаветним воїном я став,

Тоді життя було таке ж — жорстоке,

Але повір, не я його обрав.

Любов й ненависть — два боки монети:

Любов до друзів й рідної землі,

Але є вороги, що всі «завети»

В ненависть перевернуть у мені…

Двадцять дев’ятого серпня рано-вранці були сформовані дві колони техніки, які мали піти двома маршрутами до рубежу Старобешеве — Новокатеринівка. Українські підрозділи чекали команди на вихід. Вони підняли білі прапори і зі зброєю та прапорами в супроводі двох БТРів зі складу збройних сил Російської Федерації вирушити «зеленим коридором». Добровольці підтримували одне одного жартами, прагнули вірити в те, що домовленості, досягнуті на вищому рівні, будуть чітко виконані, але якісь сумніви були в кожного, хоча ніхто не виказував хвилювання.

Рівно о шостій ранку до населеного пункту Многопілля, що неподалік Іловайська, прибув один