Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

тільки забув… Христом тобі присягаю, що за років двісті, а, може, й тисячу, люди, що тоді читатимуть поезію, — якщо знатимуть наших і грецьких поетів, то передусім Гомера, а з тих, кого ти назвав, — жодного, крім Марона… Бо любитель поезії навіть через тисячу літ одразу розпізнає, що добре, а що погане, і те погане викине геть зі своєї бібліотеки та своєї пам’яті… І ще скажу тобі, Аецію, — коли хоч один кодекс Гомера вціліє та через віки втрапить до рук переписувачів, — і через тисячу, і через дві тисячі літ буде сила-силенна таких, що пам’ятатимуть і прославлятимуть подвиги Ахіллеса, Одіссея, Діомеда, Аяксів і Гектора, натомість майже ніхто не пам’ятатиме про твої вчинки, так, як ми сьогодні майже нічого не знаємо про галлів п’ятсот років тому чи про етрусків…

Аецій схопився з мармурової лави. Не на жарт розсердився, що ж собі гадає цей молокосос?!… Але Каризій не дозволив йому озватися.

— Ні, ні, — скрикнув, — не рухайся… вислухай мене до кінця, Аецію. Нарешті… Нарешті я маю нагоду висловити те все, про що думав стільки літ… Та ще й кому??… саме тобі… тобі самому, що так часто бував темою моїх роздумів. Ти не повинен сердитися на мене за ті слова, найславутніший… Я казав те, у що вірю, але не мав заміру тебе образити… Невже ж я міг хотіти тебе образити?! Я тебе?!… Я, що так тебе люблю та шаную… що так дуже і так давно користаю з твоєї допомоги, я, що краще, ніж хтось інший, — краще, ніж ти сам, знаю, хто ти і в чому твоя найбільша заслуга…

Аецій справді вже й не ворухнувся і до кінця вислухав слова власника Каризіаку. Нерухомо стояв обіч мармурової лави, з якої він, було, зірвався, — так, наче був лише пам’ятником самому собі. З безмежним здивуванням споглядав на вродливого і гордовитого посесора, що палко і пристрасно кидав дивні фрази… Нарешті змусив себе озватися — радше занепокоєно, ніж глузливо:

— Ти, Каризію?… Ти знаєш мене краще, ніж я сам?…

— Так, Аецію, — з жаром підтвердив Каризій. — Зволь-но лише послухати… Хто ж ти такий?… Патрикій імперії, диктатор, пострах ворогів Риму, захисник римського миру, невдовзі ще й вище зайдеш, — може, будеш батьком цісаря… Але чи задумувався ти, хто ти насправді? Ось на імперію зі всіх сторін тиснуть варвари, грабують, нищать, завойовують, — а ти нас од них захищаєш, правда?.. Але чи тільки нас захищаєш?… Ні, Аецію, захищаєш усе, створене віками і десятками віків… не лише римський мир та могуть і славу римського імені, але й Гомера, про якого не знаєш, і етруські статуї, на які ніколи не глянеш, а за які платить сотні фунтів золота константинопольський євнух — багатій Лауз… Ось ти прибув за якийсь тиждень до нападу франків і невже тільки мене врятував?… Лише цю віллу, що так тобі сподобалася?… ні. Аецію, ти врятував променіючу на весь світ красу поезії, закляту в гекзаметрах Гомера… Чи ти тепер розумієш, за що я тобі вдячний?… За те, що, доки ти живеш і воюєш, я можу тут, на окраїні римського світу, на землі своїх батьків спокійно закінчувати свій переклад «Іліади», певний, що, доки ти нас захищаєш, ніщо зле не спіткає ні мене, ні моєї праці… Але, коли тебе забракне, Аецію, то розсиплеться руїною все… імперія, римська велич, Pax Romana, а разом з ними і я, і мій Гомер, і все те гарне, мудре й добре, що під римським захистом створили віки. Тепер розумієш, Аецію, хто ти?… Останній римлянин — осе твоє ім’я!… Чим довше житимеш, захищатимеш і правитимеш, тим численніше тебе благословлятимуть тисячі вуст і сотні книг… Адже ж ти й так на тридцять літ продовжив життя наше і всього нашого світу… опізнив на якийсь час прихід страхітливої ночі… Слава тобі, останній римлянине!…

І перш ніж здивований Аецій встиг усвідомити, що збирається зробити молодий посесор, як власник Каризіаку вже покірно стояв навколішках біля його ніг і цілував край аметистової одежі.

За мить уже стояв на ногах і, схрестивши руки на грудях, казав:

— Так, Аецію… Це твоя найвища слава, бо найбільша заслуга.

Аецій здигнувся. Спершу небагато ваги прив’язував до не зовсім тверезих, як йому здавалося, слів Каризія, — але от чує з його вуст ті самі слова, що їх під час січневих календ у Базиліці Святого Павла за мурами мовив про нього єпископ Риму Леон. Але ж у ті січневі календи його дійсно увінчала найвища слава — про яку він недавно не смів навіть мріяти. Тепер усюди, де лишень долинає римське слово, літописці квапливо схиляються над табличками і пергаментами… Здивовані, захоплені, засліплені, — великими оздобленими літерами записують виняткову, понад усі інші важливішу подію. В Іспанії напишуть, що року чотириста вісімдесят четвертого місцевої ери… в Еліді, що тисяча двісті двадцять четвертого року після першої Олімпіади… в Римі, що року тисячу сто вісімдесят четвертого ab urbe condita… у Константинополі, що року п’ять тисяч дев’ятсот п’ятдесят четвертого від створення світу, натомість в Александрії, що року п’ять тисяч дев’ятсот тридцять восьмого від того ж першого дня творіння, — а всюди, що чотириста сорок шостого від Різдва Христа Сина Божого — уперше таке трапилося за більше ніж триста літ, від часів імператора Адріана, щоб тричі обіймав римський консулат смертний… підданий… що не належить до імператорської родини!… Навіть Констанцій був допущений до третього консулату лише ставши Августом!…

Дивне почуття щастя переповнює Аеція: потрійний консулат… урочисте оголошення Гавденція нареченим найславутнішої Плацидії… А нині — останній римлянин!… Гарно сказав і може, навіть розумно це обґрунтував власник Каризіаку, але хіба ж ці два слова зуміють пережити того, хто вигадав їх… віддаленого на тисячу миль од італійських столиць бельгійського самітника?… Під впливом панегіриків Меробада в Аеція дуже сильно розвинулася турбота про безсмертя власної слави… Отож питає Каризія, чи має він намір оголосити це своє окреслення: останній римлянин?…

— Може, ти це лише мені хотів сказати, але так, щоб ніхто інший не довідався? — додає, щоб затерти враження надмірного дбання про славу.

— Так, оголошу, але лише тоді, коли ти звершиш свій найбільший подвиг…

— Коли знищу візіготів?…

— Коли ще стільки проживеш і стільки часу будеш щитом імперії, доки я спокійно закінчу переклад останньої пісні… Тоді я у префації напишу, чим спадок попередніх століть завдячує