Спартак - Рафаелло Джованьолі
Так міркуючи, вона дійшла до намету своїх слуг, покликала Зенократа у відлюдне місце і пошепки стала розмовляти з ним по-грецьки.
На світанку другого дня на Гнатському консульському шляху між Брундізієм та Беневентом можна було побачити вершника — ставного дужого юнака в простій повстяній туніці, в широкому темному плащі і в сукняному береті, на доброму коні апулійської породи. Юнак їхав легкою риссю від Гнатії до Барія. І коли б хто зустрів його та звернув увагу на одяг, на відкриті риси спокійного самовдоволеного обличчя, то одразу ж прийняв би його за заможного хлібороба з навколишніх місць, який їде в своїх справах на ринок до Барія.
Після трьох годин подорожі юнак доїхав до поштового заїзду напівдорозі між Гнатією та Барієм і спинився, щоб дати коневі відпочинок і самому підкріпитися.
— Здоров, друже, — привітав він слугу хазяїна заїзду, який вийшов прийняти від нього коня. І додав, звертаючись до гладкого червонощокого чоловіка, який з'явився цієї миті на порозі дому:
— Хай оберігають боги тебе й твою сім'ю!
— Хай Меркурій оберігає тебе в дорозі! Чи хочеш ти відпочити й попоїсти після довгої дороги?.. Видно, що твій добрячий кінь пробіг уже немало.
— Так, уже цілих шість годин, — відповів подорожній. 1 раптом спитав:
— А тобі подобається мій кінь? Правда, добрий кінь?
— Присягаюся крилами божественного Пегаса, я ніколи не бачив кращого коня!
— Ех, бідолашний!.. Що лишиться від нього через місяць? — зітхнув подорожній і ввійшов у дім хазяїна заїзду. Хазяїн запросив його сісти біля одного з столів, що стояли попід стінами кімнати.
_ Ти що-небудь їстимеш? А чому твій кінь бідолашний?..
Хочеш випити старого формійського вина, що може на смак позмагатися з нектаром Юпітера?.. Може, тобі подати засмажене стегно ягняти?.. Це ягня ніжне й солодке, як те молоко, яким вигодувала його мати.
Теревені хазяїна припинила поява нового гостя. Це був високий, дебелий чоловік років сорока, з майже безбородим, засмаглим, досить розумним обличчям. Одягнений він був як раб або відпущеник, який служив у якійсь благородній і багатій сім'ї.
— Хай тобі супутниками будуть боги! — звернувся до нього хазяїн. — Ти здалека приїхав?.. Чи не бажаєш спочити й попоїсти?.. Чи не хочеш покуштувати смаженого стегенця ягняти?.. Воно ніжне, мов травиця, на якій паслася його мати… Ти ж, мабуть, довго і швидко їхав?.. Можу подати тобі старого формійського вина, що не побоїться порівняння з нектаром, який подають до столу всевишнього Юпітера… Та сідай же, прошу, ти, далебі, втомився…
І, сказавши це, вийшов…
— Хвала великому Юпітерові, всеблагому визволителеві, — сказав апулієць, — що звільнив нас од нестерпних теревенів цього базіки.
— І правда, який надокучливий, — згодився відпущеник.
На цьому розмова між подорожніми урвалася.
Відпущеник, здавалося, заглибився у свої думки, а апулійський хлібороб допитливо поглядав на нього, граючись ножем, що лежав на столі.
Повернувся хазяїн заїзду і поставив кожному гостеві окремо обіцяну печеню з ягняти; обидва подорожні з великим апетитом почали їсти.
— Так тобі подобається мій кінь? — спитав апулієць, закінчивши їсти.
— Присягаюсь Геркулесом!.. Чи подобається?.. Ще б пак, адже він справжньої апулійської породи… стрункий… баский… з підібраними боками, а ноги в нього тонкі, жилаві, шия вигнута… Уявіть собі, що…
То чи не дав би ти мені за нього одного з твоїх двадцяти коней? — нетерпляче перебив хлібороб.
— Із сорока, громадянине, з сорока, бо мій заїзд першого, а не останнього розряду, а ти знаєш…
— То дай мені одного з сорока, ста, тисячі коней твоєї стайні! — запально крикнув апулієць. — І хай Ескулап поприщить тобі язика!
— Та… як його… той… проміняти коня, якого добре знаєш… на іншого… він і гарний, та… може, норовистий… — ніяково відповів хазяїн заїзду, чухаючи потилицю. — Мабуть, це мені не підійде, бо, чи чуєш, одного разу, років п'ять тому, зі мною трапилося таке, що…
— Та я не збираюся зовсім віддавати тобі мого коня, бо я не проміняю його на найкращого з твоїх, — я хочу залишити тобі його в заклад… Ти мені даси одного з твоїх коней, щоб доїхати до найближчого заїзду, там я залишу твого коня і візьму іншого і так робитиму, поки не доїду… Поки не доїду, куди мені треба… По дорозі назад заберу свого Аякса… Так зовуть мого гнідого…
— Ну, про нього можеш не клопотатися, він буде ситий, аж вилискуватиме. Я добре знаю, як доглядати коней… А ти, бачу, дуже поспішаєш і далеко маєш їхати?.. Чи не до Беневента?
— Можливо, — усміхнувся подорожній.
— Або аж до Капуї?
— Можливо.
— А то, може, й до самого Рима?
— Можливо… Ну, вип'ємо з чаші дружби, і не сердься, що я трохи пожартував з твоєї цікавості. Пий!
— За твою щасливу подорож і за твій успіх, — сказав хазяїн заїзду, ковтнувши два-три рази з чаші і передавши її знову апулійцеві.
Той не взяв і сказав:
— Тепер передай чашу цьому подорожньому та випий спочатку і за його здоров'я.
І, звертаючись до відпущеника, спитав:
— Мені здається, що ти відпущеник.
— Так, відпущеник, — чемно відповів дебелий подорожній. — Я відпущеник сімейства Манлія Імперіоза.
— О, то знаменитий і стародавній рід! — зауважив хазяїн заїзду.
— Я їду в Рим розповісти Тітові Манлію про збитки, заподіяні його віллі біля Брундізія бунтівниками-гладіаторами.
_ Ох, ці гладіатори!.. — стиха промовив хазяїн заїзду і