Спартак - Рафаелло Джованьолі

мимоволі здригнувся — Не нагадуйте мені про них… ради Юпітера Державця… Я досі не можу забути, як вони налякали мене два місяці тому, коли пройшли тут по дорозі на Брундізій.

— Хай вони будуть прокляті разом з їхнім підлим вождем! — запально вигукнув апулійський землероб, грюкнувши кулаком по столу. — А багато шкоди вони тобі заподіяли? — спитав він хазяїна заїзду.

— Та, сказати правду, не дуже багато… Вони навіть з повагою поставилися до мене й до моєї сім'ї… Взяли у мене сорок коней… але заплатили за них чистим золотом… Бачили б ви, як вони тут ішли!.. Яке величезне військо!.. Йому кінця-краю не було! І які стрункі легіони!.. Коли б не гріх було порівнювати наших славних воїнів з цими розбишаками, я б сказав, що їхні легіони нічим не відрізняються од наших.

— Скажи по совісті, — втрутився відпущеник, — коли вже порівнювати, то не гріх визнати, що Спартак — великий полководець. З шістдесяти тисяч рабів і гладіаторів він зумів створити військо в шістдесят тисяч хоробрих дисциплінованих воїнів.

— Он як!., Присягаюся римськими богами Згоди! — здивовано і обурено вигукнув хлібороб, звертаючись до відпущеника. — Як?.. Підлий гладіатор спустошив віллу твого господаря і благодійника, а ти, негіднику, насмілюєшся захищати його вчинки і вихваляти його за доблесть!

— В ім'я всевишнього Юпітера, не думай так!.. — смиренно і шанобливо заперечив відпущеник. — Зовсім не про це я говорив!.. А до того ж, скажу тобі, гладіатори зовсім і не грабували віллу мого господаря…

— А чому ж ти щойно сказав, що їдеш доповісти Тітові Манлію Імперіозу про великі збитки, які заподіяли віллі гладіатори?

— Та збитки, про які я натякнув, заподіяні не палацові і не господарству… Я маю розповісти йому про втечу п'ятдесяти чотирьох з шістдесяти рабів, які були при віллі. Всіх їх гладіатори звільнили і дали право вибирати — йти за ними чи залишатися. Що ж, по-твоєму, це малі збитки? Хто тепер буде працювати, орати, сіяти, хто підрізатиме виноград і збиратиме врожай у маєтку мого господаря?

Нехай провалиться в Ереб Спартак з своїми гладіаторами! — люто й зневажливо крикнув апулійський землероб, — Вип'ємо за їхню погибель і за наше щастя!

Коли він розплатився і підвівся, щоб іти до стайні вибирати коня, хазяїн заїзду спинив його.

— Зачекай трошки, шановний громадянине, — щоб ніхто не міг сказати, що добрий чоловік поїхав від Азелліона без таблички гостинності!

І він вийшов з кімнати, залишивши в ній обох подорожніх.

— Як видно, добрий чоловік, — зауважив відпущеник.

— Напевне, — погодився апулієць.

Незабаром Азелліон повернувся з дерев'яною табличкою, на якій було написано його ім'я, і, розломивши її надвоє, дав апулійцеві половинку, на якій від підпису лишилося «… ліон».

— Ця половина таблички, — сказав він, — забезпечить тобі прихильність хазяїв інших заїздів. Показуй її їм і будь певен, що вони тобі відразу ж даватимуть найкращого коня. Так на поштових заїздах завжди поводяться з тими, хто має половину моєї таблички гостинності. Я пригадую, як одного разу проїздом, сім років тому, Корнелій Хрізогон, відпущеник славетного Сулли…

— Щиро дякую тобі за люб'язність, — перебив його апулієць. — І будь певен, що, незважаючи на твою нестерпну балакучість, Порцій Мутілій, громадянин Гнатії, завжди пам'ятатиме про твою гостинність і збереже почуття дружби до тебе.

В цей час прибув іще один подорожній, який, судячи з одягу, очевидно, був слугою. Він повів свого коня в стайню, де Порцій Мутілій дивився, як для нього в дорогу сідлають нового коня.

Привітавшись до Порція та Азелліона звичайним «Salvete», він поставив свого коня в одне із стійл з мармуровими яслами. Поки порався біля коня, до стайні зайшов поглянути на свого коня і відпущеник Манлія Імперіоза. Ляскаючи і пестячи коня, він, непомітно для Порція Мутілія та Азелліона, перезирнувся з слугою. Коли цей слуга кінчив поратися біля коня, то в дверях ніби вперше помітив відпущеника і скрикнув:

— О!.. Присягаюся Кастором!.. Лафреній!..

— Хто це? — швидко обернувся той. — Кребрік!.. Яким вітром занесло!.. Звідки їдеш?..

— А ти куди їдеш?.. Я — з Рима до Брундізія.

— А я з Брундізія до Рима.

Порцій Мутілій повернувся в бік слуги та відпущеника і почав крадькома стежити за їхньою розмовою. Ті одразу ж помітили, що він стежить за ними і прислухається до їхньої розмови, яку вони після перших вигуків вели півголосом. Проте Порцієві вдалося почути слова:

— Біля колодязя…

Потім слуга вийшов із стайні, а відпущеник залишився

біля свого коня.

Вийшовши з стайні, Порцій Мутілій сказав Азелліонові:

— Зачекай на мене тут… Я зараз повернуся.

Він підбіг до колодязя, який був позаду будинку і з якого звичайно брали воду для поливання городу, і причаївся з другого боку за цямриною.

Він пробув там хвилин три, коли почув кроки з лівого боку й інші кроки з правого боку будинку.

— Ну як? — спитав Лафреній, голос якого Порцій впізнав одразу.

— Я довідався, що мій брат Марбрік утік до табору гладіаторів, — поспішно півголосом відповів слуга, — то і я втік з вілли мого господаря і теж пробираюся туди.

— А я, — теж тихо промовив Лафреній, — під тим приводом, що треба сповістити Тіта Імперіоза про втечу з вілли всіх його рабів, їду до Рима забрати мого любимого сина Егнація, якого не хочу залишати в руках наших гнобителів. Потім разом з ним теж неодмінно втечу до табору нашого доблесного вождя.

— Ну, то прощай, не треба, щоб нас бачили разом; цей апулієць поглядав на нас підозріло.

— Я теж побоююся, що він за нами стежив. Прощай! Щасти тобі.

— Вірність!

— І перемога!..

Порцій Мутілій почув, як слуга і відпущеник розійшлися в різні боки.

Тоді він вийшов з своєї схованки, запитуючи себе здивовано, чи то і є та важлива таємниця, про яку він збирався дізнатись, і чи справді це є ті