Світло Парижа - Елеонор Браун

— Не хочеш їх скласти?

— Брудні. Хочу випрати їх, коли повернусь додому. — Сумочка лежала на підлозі, підняла її, попорпалась у ній, доки знайшла згорток з антацидами і кинула чотири до рота, похмуро прожувала. У шлунку боліло так, наче хтось бив його кістлявим кулаком.

Мати відкашлялась. — Тішуся, що ви з Філіпом помирились.

Помирились. Невже це стандарт подружнього життя, якого ми прагнемо досягти у нашій родині? — Ми ніколи не сварились, мамо. Це нелегко. — Було б легше, якби ви не жили у злагоді. Невже вона цього бажала? Щоб бив мене, щоб ми кидали тарілки в голову одне одному, щоб сусіди нарікали на галас? Було б тоді легше сказати: «Я нещасна. Хочу розлучитись»?

— Це ти сказала, щоб приїхав? — спитала.

— Ні, не я. Але розмовляла з ним кілька разів.

— Прекрасно! Дякую, що дієш за моєю спиною.

Мати була збентежена, вона гладила собі волосся. Потім тягла себе за рукава, ніби щось дозволило їй утратити обличчя. — Я не знала, що робити. Ти тут, а він усе телефонує і телефонує. Справді, Мадлен, він такий чарівний! Ніколи не розуміла, чому не почуваєшся вдячною за те, що маєш. Чоловіки не стояли в черзі перед нашим будинком, щоб з тобою одружитись.

Я захлопнула кришку валізи, в результаті вона лише впала на купу брудного одягу, що в жодному разі мене не задовольнило. — А за що мені дякувати? Ти дивишся на це так, наче врятував мене, одружившись зі мною. Наче не вийти заміж — гірше за смерть. Чому це найважливіша справа, яку я зробила у житті? Що, якби ми не одружились і я… Поїхала би до Індії, працювала би з хворими на лепру чи робила би щось інше?

— Ти до цього не придатна.

— Не про це йдеться, — відмахнулась я і сіла на ліжко, мало не зваливши одяг, що залишався там, поки я шукала антациди. Я дивилась на матір, що стояла переді мною, з ідеальною зачіскою, тверда й пряма, наче ракета, що просто зараз зірветься у зліт.

— Мадлен, ти завжди була романтиком. Але в житті нема нічого романтичного. Більшість часу це цілковита нудота. Є лише справи, які треба зробити, рахунки до сплати, обов'язки до виконання, люди, яких треба умилостивити, вибір, який треба зробити. Ти вбила собі в голову, що життя — це веселка й сонячне сяйво.

— Ти трактуєш мене як дитину.

Вона зітхнула, відвела погляд від мене й подивилась у вікно. — Де в чому ти і є дитиною. Ясно, що не ціниш Філіпа й усе те, що тобі дано.

— Несправедливо казати так. Ти не знаєш, що відбувається між Філіпом і мною. Не відаєш, що відбувається в інших подружжях, у чужих домах.

— Ти не хочеш сказати, що він чудовисько. Добре вихований, бізнесмен, чемний. І такий гарний.

Я глянула на неї з-під опущених брів.

— Гарний — не риса характеру. — Вона зітхнула, схрестивши руки на грудях. — Кажу тобі, маєш бути щасливою з тим, що в тебе є. Ти марнуєш час. Знаєш, скільки ми з батьком чекали на тебе? Ти вже повинна мати своїх власних дітей, а ти, натомість, шукаєш якогось вимріяного життя, його не буває!

Я ніколи не бачила матір такою збентеженою. Так, як буває завжди, ніколи не бентежилась. Але вона ніколи так не підвищувала голосу. Ніколи з нею такого не було. Навіть коли я була дитиною, батьки розмовляли зі мною спокійно й розважливо. Коли я стала схильним до драматизації підлітком і влаштовувала битви, було зовсім недоцільно грюкати дверима і кричати, бо у відповідь я завжди чула їхні спокійні, розважливі голоси і не могла з ними сваритись.

— І ти більше нічого для мене не хочеш, мамо? Не хочеш, щоб я була щасливою?

— Те, що не дає тобі бути щасливою, — не твоє становище, Мадлен. І ніколи ним не було. Винна ти сама.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але відразу його закрила, коли збагнула, що вона говорить.

Насправді, вона була невтомною, незручною, мене завжди дратувало те, з чим усі інші були щасливі. Але прагнула допасуватись. Випрямляла волосся, їла боби, крекери й домашній сир, хоча й не була найтовстішою дівчинкою на світлинах у шкільному альбомі, вивчала, як розмовляти на благодійних зборах, виконувала студентські обов'язки, запам'ятовувала розпорядження, привітання й пісні. Приєднувалась до організацій, до яких мала приєднатись, ходила на вечірки, на які мала ходити, давала гроші на благодійність, яку мала підтримувати, вийшла заміж за чоловіка, за якого мала вийти. І все-таки була нещасною. А всі довкола були щасливі. Отже, все через мене. Завжди все було через мене.

— Я більше не буду щитом, за яким ти ховаєшся. Ти повернешся, житимеш у злагоді з Філіпом, а не стогнатимеш, лежачи тут, як, мовляв, усе важко, коли насправді нема нічого легшого. — Мати підвелась, ніби нарешті