Світло Парижа - Елеонор Браун
Я гадала, що розповім кращу історію про моє возз'єднання з Філіпом, як у кіно, зі сльозоточивою музикою на задньому плані, як ми кинулись одне до одного в обійми (чемно відступивши від столу, аби не зламати квіткову композицію), і ми пробачили одне одному все, навіть те, про що ніколи не сперечались.
Але романтичної миті не сталося. Йшлося про хвилювання, замішання, здивування й відстороненість. Я здебільшого стояла в коридорі, здивовано дивлячись на свого чоловіка, так, ніби я була антропологом, а він — щойно відкритим незнаним племенем, доки він спитав: — Чи не збираєшся зі мною привітатись? — І я виринула з коловерті думок і ступила до нього (щоправда, наштовхнувшись на стіл, — на щастя, бо квіткова композиція виявилась заважкою, аби я змогла її перекинути) і незграбно його обійняла. А він схилився, щоб мене поцілувати, пізно, бо я вже позадкувала, зваживши, що він був не останнім, кого цілувала, отже, йому дістався куточок моїх вуст, і коли б ми були акторами в романтичній мелодрамі, нас би звільнили.
У ретроспективі «Що ти тут робиш?» було не найкращим питанням, яке можна було йому поставити. Я зовсім не мала наміру його звинуватити. Просто дійсно не розуміла, навіщо він приїхав, і коли в моєму голосі чувся надрив, то це було обумовлено гострим соромом.
— Думаю, я приїхав сюди подивитись, як тут ідуть справи, — відповів він. А потім, багатозначно: — Ти не відповідала на мої дзвінки.
Я винувато моргнула, згадавши про свій мобільник, що маринувався у воді на дні вази за кілька футів від нас. — Вибач.
— І, звичайно, хотів провідати Симону. — Він обернувся до матері й стрільнув у неї своїми запатентованими запаморочливими посмішками.
— О, чудово, — відповіла я. Єдине, що промайнуло в моїй голові, було полегшення. Ну, блиснуло на краєчку мозку, принаймні, не приїхав, щоб тебе побачити. Це знімає частку вини.
Але, звичайно, він приїхав, щоб мене побачити. Я та, що вийшла за нього заміж, і ось він прибув, поклавши на себе турботу врятувати мене й відвезти на білому коні. Чи, що більш імовірно, врятувати самого себе. Це більше у Філіповому стилі. Він не дозволив би мені піти, яким би нещасливим не був. Це призвело би до того, що він показався би слабким, винуватим або безпорадним. Ні, він спробує зберегти свій імідж і контролюватиме мене, навіть якщо це прив'яже його до мене на все життя.
— Ти така замурзана. Що ти робила — чистила стічні канави? — спитав він, оглядаючи мій одяг. Я глянула на себе — вигляд був такий самий, як і тоді, коли Генрі зайшов за мною, щоб узяти на першу п'ятницю, — і трохи обтрусила сорочку.
— Пересуваю ящики. Брудна робота, — відповіла я й розправила плечі, так, ніби перебувала на полі бою, і ним були наші стосунки з Філіпом. Це було справжнє життя. Я була у відпустці, от що це було. Тому почувалась вільною й легкою. Але не можна завжди перебувати у відпустці. Рано чи пізно, мусиш повернутись до роботи.
Мати відкашлялась із несхожою на неї ніяковістю. — Пройдімо до салону? — спитала вона. Не чекаючи на відповідь, мати по-королівському провела нас до передньої кімнати. Вони з Філіпом улаштувались на канапі, а я взяла стілець і сіла навпроти. Здавалось, це була співбесіда про прийом на роботу, а не родинна рада. — Будинок має прекрасний вигляд, мамо, — сказав Філіп.
— Дякую, — самовдоволено відповіла мати. А я мусила визнати, що вигляд справді добрий, особливо без тих речей, що ми продали, спакували чи позбавились їх якось інакше. Згадавши те, що я пакувала сама, усвідомлюючи, що йому не буде місця в моєму домі, відчула провину й зробила все, щоб моє обличчя її не виявило.
— Як іде підготовка до переїзду? — спитав він, трохи нахилившись до моєї матері й беручи її руку у свою, наче та потребувала моральної підтримки у такій важкій розмові.
— Іде добре. Просто треба ще багато чого зробити, — відповіла мати. Вона сказала це так, наче організовувала завоювання Російської імперії, а не переїздила до іншого будинку, робила те, що люди роблять досить часто, але завжди знаходила привід для драматизування, особливо перед чоловіками. Ну, назвіть її Скарлетт. Анітрохи не здивувалась би, коли б вона поклала руку на чоло й знепритомніла.
Філіп дивився на матір з добротою й співчуттям і гладив її руку. Коли він того хотів, то був чарівним. Коли ми почали зустрічатись, він завжди знав, коли прислати квіти, завжди казав про ваш чудовий вигляд, коли заходив за вами, його побачення були наче сцени з романтичного фільму. Таке ставлення було приємним.
— А як ти, Філіп? Як твоя робота? Як твоя чудова матінка?
Я голосно хихикнула, і мати послала мені вбивчий погляд. Мати й місіс Спенсер, попри те, що були двома горошинами з одного стручка, ненавиділи одна одну. Під час святкування весілля вони були нерозлучні, воркували над усім, схиливши голови одна до одної, немовби ділились секретами, а потім, на сніданку в день по весіллі, коли місіс Спенсер від'їхала, поспішаючи до аеропорту, мати прошепотіла мені на вухо: «Думала, вона ніколи не поїде».
— У моєї матері все добре, дякую, що спитали. А роботи багато. Ми розвиваємось. Скоро маємо намір переїхати в нові офіси, а
