Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон
Брат, — відповів він тією самою мовою, широким рухом показуючи на південь, — ми брати, твій чоловік і я…
Вона похитала головою…
— Недобре, що ти сюди прийшов…
— От переночую і піду.
— А мій чоловік? — палко, з тремтінням у голосі спитала вона.
Ван-Брант знизав плечима. Глибоко десь заворушилось почуття сорому за щось і за когось, і підіймався гнів на Ферфакса. Він глянув на молоду дикунку й відчув, як хвиля гарячої крові залляла його лице. Вона була просто жінка — це й усе. Жінка!.. Давня історія, що вічно повторюється, стара, як сама Єва, і юна, як промінь першого кохання…
— Мій чоловік! Мій чоловік! — палко повторювала вона. Лице їй потемніло, а з очей дивилось на нього кохання Одвічної Жінки, жінки-самиці, що не знає милосердя.
— Тум, — почав він по-англійському, поважним тоном, — ти народилась у північних лісах і живилася тільки рибою та м'ясом, боролася з холодом і голодом і весь час жила найпростішим життям. Але є багато речей далеко не таких простих — ти їх не розумієш і ніколи не зрозумієш. Ти не знаєш туги за далекою домівкою, ти не розумієш, що значить тужити за коханою жінкою. А та жінка вродлива, Тум, у неї благородна краса. Ти була дружиною цьому чоловікові, ти віддавала йому всю себе, але цього дуже мало і це дуже примітивно. Занадто мало й примітивно для людини з іншого світу. Його ти ніколи не розуміла і не можеш розуміти. Так повинно бути. Ти тримала його в своїх обіймах, але ніколи не володіла серцем цього чужинця, що дивився на кожну пору року, як на плями світла й тіні, і думав про жахливий кінець. Мрія, невловима мрія — ось чим був він для тебе. Ти розкривала обійми перед образом і стискала тінь; ти віддавалася людині, але ділила ложе з примарою людини. Так за прадавніх часів було з дочками смертних, коли вони припадали до вподоби богам. А проте ж, Тум, повір, що не хотів би я бути на місці Джона Ферфакса, якому колись безсонними ночами ввижатиметься не золотаве, сонячне волосся жінки, що спить поруч нього, а темні коси подруги, покинутої в лісах Півночі.
Тум не розуміла, що він казав, але слухала з такою напруженою увагою, неначе від його слів залежало ціле її життя. Почувши ім'я свого чоловіка, вона викрикнула по-ескімоському:
— Так! Так! Ферфакс! Мій чоловік!
— Дурненька, бідолашна дівчина! Як він міг бути твоїм чоловіком?
Але вона не могла зрозуміти англійської мови, і їй здалося, що він глузує з неї. Очі її спалахнули німою, несамовитою люттю жінки-самиці, і була мить, коли Ван-Брант подумав, що вона от-от, наче пантера, кинеться на нього.
Він вилаявся подумки і дивився, як поволі гнівне полум'я збігало з її лиця, і воно все засвітилось тихим благанням. Жінка поступилась перед силою і мудро озброїлася своєю кволістю.
— Він мій чоловік, — лагідно сказала вона. — Я ніколи не знала іншого, і ніколи того не буде, щоб я зазнала іншого. І не може він піти від мене.
— Та хто ж каже, що він піде? — гостро запитав Ван-Брапт, гніваючись і водночас бентежачись.
— Ти повинен сказати йому, щоб він не йшов від мене, — ніжно, з риданням у голосі, благала вона.
Ван-Брант сердито віджбурнув ногою головешку й сів.
— Ти повинен сказати йому. Він мій чоловік. Перед усіма жінками він мій чоловік. Ти великий, ти дужий! А я — дивись — я дуже квола. Бачиш, я коло твоїх ніг. Ти мусиш зробити це для мене. Ти мусиш!
— Устань! — грубо шарпонувши, він поставив її на ноги і сам підвівся. — Ти жінка. Не личить тобі ані валятися в болоті, ані біля ніг якогось мужчини.
— Він мій чоловік.
— Нехай бог простить усім чоловікам! — вихопилося у Ван-Бранта.
— Він мій чоловік, — благально повторила вона, усе тим самим голосом.
— Він мій брат, — відповів Ван-Брант.
— Мій батько — ватаг Тантлач. Під його рукою п'ять селищ. Я накажу шукати скрізь і знайти тобі дівчину до вподоби. Ти можеш лишитися тут і жити з твоїм братом у достатках.
— Я тільки переночую і піду.
— А мій чоловік?
— Ось твій чоловік іде, чуєш?
За похмурими темними соснами пролунав Ферфаксів голос — він щось весело приспівував.
Як ясний день тьмяніє в туманнім морі, так від його співу примерхло обличчя жінки.
— Це мова його народу! — скрикнула вона. — Мова його народу!
Вона повернулась вільним рухом молодої гнучкої тварини і зникла в лісі.
— Домовився про все, — сказав, підійшовши, Фер-факс. — Його королівська величність прийме вас завтра після сніданку.
— Ви йому сказали? — спитав Ван-Брант.
— Ні, і не скажу, аж доки будемо готові їхати. Ван-Брант з важким почуттям подивився на своїх поснулих супутників.
— Я буду радий, коли ми відійдемо звідси на сотню миль, — сказав він.
Тум підняла шкуряну запону, що закривала вхід у батьків вігвам. Два чоловіки сиділи з ним, і всі троє з цікавістю подивилися на неї. Лице її нічого не виявляло. Вона спокійно увійшла і, не промовивши й слова, сіла. Тантлач тарабанив кісточками пальців по спису, який лежав у нього на колінах, і злінька дивився на сонячний промінь, що пробивався крізь дірку в шкурі і довгою ясною доріжкою розрізав темряву житла. Праворуч біля нього сидів Чугенгет, шаман. Обоє були вже діди, і в очах їхніх знати було втому від довгих років. Перед ними сидів юнак Кін, улюбленець усього племені. У нього були жваві, поривчасті рухи, а чорні очі допитливо і визивно перебігали з обличчя на обличчя.
Усі мовчали. Коли не коли чувся гомін із селища, і здалеку ледве долинали тонкі голоси хлопчаків, що десь там сварилися. Собака просунув голову у вігвам, по-вовчому зблиснувши очима. З вискалених білих іклів капала піна. Він загарчав, але, злякавшись нерухомих людських постатей, нахилив голову і поліз назад. Тантлач байдужно зпркнув на дочку.
— Ну, як твій чоловік? Як у вас із ним?
— Він співає чужих пісень, — відповіла Тум, — і його обличчя вже не таке.
— Так. Каже він що-небудь?
— Ні, але на його обличчі з'явився новий вираз, і нові думки в очах. Він сидить коло вогню разом з прибульцем, і вони розмовляють і розмовляють, і розмова їхня не має кінця.
Чугенгет щось зашепотів на вухо своєму господареві, а Кін увесь нахилився вперед.
— З далекого краю до нього лине поклик, — сказала Тум, — він сидить, і слухає, і відповідає піснею на своїй рідній мові.
Чугенгет знову щось зашепотів,
