Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон

— Допоможи мені, Дональде! — кричав він. — Невже ти не можеш допомогти? Це ж наша праця й надія попасти додому!

Дональд схопив його за руку, струснув, але він вирвався.

— Ти що, не чув, чоловіче? Мільйони, тонн, і острів наче мітлою змете.

— Та очутися ж бо, чоловіче! — мовив Дональд. — Тобі памороки забило.

Але Деві упав на дрова. Дональд пішов до хатини, підперезався двома поясами з грішми, — своїм та Девіним, — та й подався на верхів'я острова, де росла височезна сосна, що здіймалася над усіма своїми сестрами.

Стоячи біля хатини, чоловіки почули, як він цюкає сокирою, і всміхнулися. Вернувся Грінвіч — він ходив на той бік острова — і сказав, що рятуватись ніяк. Перебратися через протоку не можна було аніяким робом. Осліплений чоловік з Мінука завів пісню, решта йому підтягнули:

Та невже ж то правда,

Як тобі здається?

А либонь, він бреше.

Та невже ж то правда?

— Та це ж гріх, — простогнав Деві, підводячи голову й дивлячись, як вони витанцьовують, осяяні призахідним сонцем. — А дрова мої пропадуть ні за що, ні про що.

Та невже ж то правда? –

пролунало йому на відповідь.

Річка раптом стихла, і все огорнула дивна німота. Швидко й нечутно вода піднялася на яких двадцять футів, і кригу повідривало від берегів. Небавом здорові пампушки почали тихо тертися об високий берег. Через долішній, нижчий, кінець острова крига пішла лавою. По тому, не спиняючись, білий потік посунув униз.

Щохвилини гуркіт гучнішав, і скоро увесь острів тремтів і двиготів од натиску крижаних брил, що напирали одна на одну. Важезні, на сотні тонн пампушки під тиском вистрибували вгору, мов ті горошинки. Крижаний бунт тривав далі, й чоловікам доводилося гукати один одному на вухо, аби щось почути. Коли-не-коли гуркіт з бічної протоки пересилював стугін з-над річки. Раптом острів здригнувся від удару здоровезної пампушки, яка наскочила на берег; вона зрізала при корені десятків зо два сосен, тоді повернулася, перехилилася, показавши свій брудний спід, і посунула на хатину, стинаючи берег і дерева, наче велетенський ніж. Здавалося, вона тільки ледь дряпнула ріжок хатини, але рублені колоди враз поставали дибки, і всенька споруда розсипалася, наче іграшковий будиночок.

— Пропала наша праця! Наша праця й надія попасти додому! — голосив Деві, коли Кід з полісменом відтягували його від дров'яних стосів.

— На все свій час, ще попадеш додому, — бурчав полісмен, так його кресанувши по голові, що він полетів перекидки далі від лиха.

З вершечка своєї сосни Дональд бачив, як вражий торос позмітав дрова й поплив за водою. Немов би втішені тією шкодою, крижини тепер утихомирилися й сповільнили свій плин. Гуркіт також ущух, і стало чути, як Дональд гукає з свого сідала, аби вони подивилися, що діється нижче острова. Як було завбачено, між островів на луці утворилася загата, і крижини громадилися валом, що перетинав річище від берега до берега. Річка спинилася; не знаходячи виходу, вода знов почала підніматись. Вона прибувала й прибувала, і незабаром увесь острів підплив. Люди брьохали в воді по коліна, а собаки подалися плавом до руїн хатини. На тому рівень води враз усталився, — вона майже не прибувала й не спадала.

Кід Монтанський похитав головою.

— Вгорі утворилася загата, і вода не проходить.

— І все залежить від того, яка загата прорветься перша, — додав Сатерленд.

— Атож, — ствердив Кід. — Коли першою прорветься горішня, ми загинули. Нічого нам не допоможе.

Хлопці з Мінука мовчки були одвернулися, але незабаром навколишню тишу розітнула пісня «Гей, Рамскі», а по тому «Оранжеві та чорні». Співаки розступилися, впускаючи в середину кола Кіда й полісмена, і ті підхоплювали дзвінкий ритмічний приспів кожної нової пісні.

— О Дональде, невже ти не подаси мені руки? — рюмсав Деві під деревом, на яке видряпався його товариш. — О Дональде, друже, невже ти не подаси мені руки? — зарюмсав він знову, до крові обідравши собі руки, коли марно силкувався вилізти слизьким стовбуром.

Але Дональд, не відводячи очей, дивився вгору по річці. Нараз він вигукнув, тремтячи од страху:

— Боже милий, прорвало!

Стоячи по коліна в крижаній воді, хлопці з Мінука, Кід Монтанський і полісмен побралися за руки й на повен голос завели «Бойовий гімн республіки»[54]. Але гуркіт навальної лавини покрив слова.

А Дональдові випало побачити видовище, якого не пережила ще жодна людина. На острів бурхнула здорова біла стіна. Дерева, собаки, люди щезли в одну мить, наче весь острів змела начисто божа правиця. Тільки він те побачив, як його високе сідало гойднулось і замашистою дугою шугнуло в крижане пекло.

ДІТИ МОРОЗУ

У ЛІСАХ ПІВНОЧІ

Проминувши останні миршаві деревця і рідкий чагарник, втомлений подорожанин потрапить у саме серце пустелі. Здавалося б, скнара Північ не потерпить нічого живого, проте є тут великі ліси, широкі й веселі простори. Та люди про це тільки-тільки дізнаються. Лише вряди-годи заходили сюди мандрівники, але досі ще ніхто з них звідси не повернувся, щоб розповісти про ці землі світові.

Це справді лихий край, безплідна пустеля під Полярним колом, похмура й невесела батьківщина пижмового бика і сухореброго тундрового вовка. Такою знайшов цю країпу Евері Ван-Брант; безрадісні, непривітні, безлісі простори, де тільки нужденний обрісник та мох ледве вкривають землю. Але коли він, нарешті, дістався тих місць, що їх позначають на карті білими плямами, то побачив багатющі глицеві ліси, які нікому навіть не снилися, і надибав на такі племена ескімосів, про існування яких ніхто ніколи й не здогадувався. Він давно мав на меті (до цього вабило його і славолюбство) знищити ці білі плями на карті, позначити на них гори, ущелини, водні басейни і хвилясті лінії річок; тому з подвійною втіхою думав він про недвозначно реальні ліси та тубільні селища в цім краю.

Евері Ван-Брант, або точніше професор геологічного інституту Е. Ван-Брант, був помічник начальника експедиції і начальник окремого її загону. Відійшовши з своїми людьми вбік, миль на п'ятсот понад притокою Телону проти води, він несподівано натрапив на одне з невідомих селищ. Він ішов попереду, а за ним, насилу пересуваючи ноги, плентались восьмеро человік. Двоє були франко-канадські провідники, а решта — кремезні індіяни племені крі з Манітоба-вей. Лише він один був чистий англосакс, і кров, бурхливо переливаючись у жилах, кликала його йти за традиціями предків. Йому здавалося, що поруч нього тіні Клайва й Гастінгса, Дрейка й Релея, Генгеста й Горси[55].

Він