Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Радімай, а радімай, паді на ляпошкі, – засунулась білява голова з відчиненого вікна.
Підходжу, озираюсь боязко.
– Не бойсь, я нє із камуністих. Госпада Бога в сярцах пакуль імєю. Відать галоден. Знами вашіх єнтакіх. Бярі, бярі всьо, чай прігадітса. Да сматрі востря, чтоб мужікам нє папался, коториє камунарістиє. Мнагіх п’єрєлавілі. Вот вчарась… Как вєдь! На десятку цалкашей лакамітса, душу чалавєческаю губіт, супастат акаяннай… На, радімай, сухаріков, прігадятся-та. На, да ухаді, бягі скарєє с Богом, Господь те да поможет.
Ледве вислухав доброзичливу річ, гаряче подякував і щосили з села. Вибрався межею, щораз озираючись назад, зітхнув і став жадібно хрупати вівсяні сухарі. Гриз, як пес, ковтав шматками, забув за все довкруги себе.
Уже був далеченько від села. Минув долину й вибирався на гору. Оглянувся назад і – Боже!! Згори біжить двох з рушницями.
– Зямляк, а зямляк, пагад…
Я рванувся як упечений на рані неук-кінь.
– Стой, сукін син, астанавісь, лєшой тя разарві…
А я скачу, як підстрелений олень.
– Стой, аристант, дявол тя бярі…
І нараз паф, паф – розсікло стуманену долину гнилими стрілами.
– Стой, бяглец, стой, падстрелю, – і пискнуло над головою, десь ляпнуло позаду в баюрі.
А я оглух на мент. Бачив лиш ліс, спрагло глитав його очима, гарбав до себе, чіплявсь зубами, борсався серцем. І біг у забутті, летів шалено, дико…
А ззаду по вухах шпигало:
– Стой, акаянной, астанавісь, пагібнєш!..
І паф, і паф…
А крики ближчають, гучнішають…
Ось щось ніби рвануло за рукав…
Ось… ось…
Вже чую рвучкі дрожі… Спирають хрипкі бухки в грудях…
Що це?.. Рана… чи снага… останки сил?.. Боже…
Лечу… Не стає духу… от-от упаду…
– Стой, нягадяй, сто… – чую над головою…
І враз – циб через канаву… Бовтнув у калабаню, зарив носом…
Секунда терпу, неначе серце відлетіло…
І знов схопивсь на ноги, як дика серна. Другий циб – і скочив у ліс…
Заборсався в багні, скакав у ріщі, як настиглий заяць, плигав по стовбурах, як козуля…
Летів без тями з півгодини…
Ху… повалився колодою… Довго лежав у забутті, відсапував…
Боже всесильний! Як і чим дякувати тобі за силу, за лет, за… рятунок?..
Весь день спотикався понад врем’янку, шукаючи сухого місця, щоб хоч трохи погріти розмокле, перемерзле тіло. Разів зо три примощувався, дрімав у гнилім дуплі. Та скоро зривався й біг закляклий, щоб загрітись.
Наступив хмарний і холодний вечір. Пішов сміливіше.
На 386 кільометрі трапилась річка. Став замислений. Господи, як не хотілось лізти, плисти холодною водою. Та ще Бог зна, чи перепливу, знесилений пригодами, таку широчінь?..
Підійшов до залізничого мосту, присів, застовбурчено придивляючись, чи є сторожа. Розум твердив – не йди, сторожа мусить бути, а очам і вухам здавалось, що нема нікого. Довго й напружено стежив, але не виявив присутності живого духа. Став підходити до мосту.
Щойно вступив у коло мостового піддашшя, як переді мною блиснув багнет і раптовий вигук:
– Стой, ні с места!
Наче магнетом відкинутий, смикнувся я назад. За мною вслід рушничний вибух раз, другий, і залупотіли кроки.
Нещастя! Бігти – дожене, підстрелить; здатись – викриють…
Куди ж? У бік, у річку…
І без хвилинної надуми бовтнув з 15-метрової висоти в бистрі води річки, оглушившись від страшного ляску й лету.
Ще не відпорскався, захлинувшись, а коло мене тюфнула в воду куля: з берега цілився в мене конвоїр. Пропав, аж у воді згину…
Інстинктово впірнув, несамовито бовтаючи руками й ногами, щоб проплисти як найдальше. Вигулькнув, хоч раз дихнути, а коло мене в воду тюф, тюф… Боже, дихати, повітря – а він гаспид цілиться…
Смикався під водою, як крокодиль… От, от вдушусь.
Вирину – повітря, покажусь, а по мені раз, другий…
Пропав – от, от лапну. От серце розірветься.
Вигулькнув, глянув – під другим берегом очерет… Туди…
Зібрав усю силу серця і вдарився в гущу очерету. Знову вигулькнув, ликнув повітря і знову аж під берег. Він пахкає, я шиюсь далі й далі.
Зникнувши з очей, став плазувати до берега. Піднявшися з трави, побачив на протилежнім боці трьох з рушницями. Закам’янів, стежачи за ними… Ось вони розбіглись – двох униз по річці, а один назад на міст по цей бік.
Влучивши хвилю, я зірвався зразу схильці, а далі випроставсь і щосили до лісу. Вже недалеко від нього був задихавшись, як обізвався один, другий вистріл. Та це вже не лякало: хвалити Бога – ліс.
По годині шаленого скоку я впав знеможений, задиханий. Лише тепер відчув, як сили виснажились остаточно. Коли б наскочили чекісти – вхопили б з місця: ногою поворухнутися не міг.
Припавши під кущем, захропів, не тямлячи себе.
Схопився випарений, зіпрілий, скривавлений комарами.
Сонце звертало з півдня й немилосердно парило, висмоктуючи лісові багна.
Поплівся з крутим болем у голові, як тяжко зачаджений.
Другий день іду понад врем’янку насторожений, обережний. Щохвилини оглядаюся вперед, узад і в боки. Від безперестанно напруженого ходу й обертання предмети множаться, корчить шию. Часами в очах туманіє, перестаю добачати. Зринає полохлива думка, – чи не осліп я, не дай Боже, від надлюдського нервування й надужиття зору?
Передрімавши на купі ріща, встав після полудня і йду понад шлях сухою тропою. Дивлюсь пронизливо вперед і в боки.
Нараз серед врем’янки майнула низенька постать. Я інстинктово присів. Відплазувавши в гущавину й перечекавши кілька хвилин, зірвався й зігнувшись схильці обережно побіг, щоб відійти якнайдальше. Згодом зазирнув на врем’янку – нікого не видко. Липнув ще – і в кількох кроках позад мене бачу дві хлопчачі постаті: ідуть досить сміливо, лиш зрідка дивляться вперед.
«Малі сексоти, розвідчики. Десь недалеко й старші мусять бути», – шибнула думка. Я машинально впав під корч. Припильнувати – куди йдуть.
Плазую болотом назад до врем’янки. Підводжу, як досвідчений злодій, голову й… затрясся: мій зір ошпарила наша мережена сорочка й виснажене почорніле обличчя українського хлопчини… Невже?! Невже? Невже й вони, ці дитинчата несуть однаковий зі мною хрест утечі?.. Оточений страхами мозок не вірить, а кров-інстинкт прагне з’єднатись з ними…
Запалав вогонь нестримної радости й цікавости. Звульканізована кров одинокого втікача почула рідну, близьку душу й жадає зближення.
Виглянув ще – не бачу. Висунувся на самий край, і з-під корча на другім боці врем’янки вигулькнула барашкова південна шапчина та пара вугликів дитячих карих оченят.
Зворушився я. Нема сумніву, що діти – втікачі. Випростався на колінах і дивлюсь сміливіше. Шапчина визирнула і вклякла, а по хвилі висунувся облізлий козирок[65], порснули обоє, гілля затріщало.
– Ви, хлопці, діти! Не бійтеся… – ступаю звільна за ними й гукаю жалісно й щиро, стримано і сильно.
Тріск гілля втих, хлопці, видно, спинились. Я підступив, показуючись усім обличчям, – хай нещасні лякуни впевняться, що я такий, як і вони.
Хлопці довгенько не показувались. Нарешті з-за стовбура піднялась, згорбившись, барашкова шапчина. Липнувши впала, а згодом знов піднялась.
– Не бійтесь, хлопченята, – кажу, як мати, зацитькуючи смертельно злякану страховищем дитину.
– А ви… не… чикист? – питає, слізно скривившись, барашкова шапчина, стаючи на ноги.
Рідний акцент, жаль, до маленьких страдників розтопили вкрай