Пекло на землі - Віталій Юрченко
О, як у ті дні хотілося змінити свою долю, яка незбагненна жадоба з’являлась, замість цих голих багниськ, перенестися десь у найдикіші американські прерії, чи в найглухіші африканські джунглі! Там принаймні звіря, птиці, рослини всілякої на кожнім кроці. А тут… О, як жагуче вібрувала в мені кров заздрости до найбезталаннішого мандрівника, заблудившого в тропічних пралісах! Він незрівнянно щасливіший від мене. Він може першою-ліпшою ящіркою, бодай стервом звіря, птиці, загамувати снагу. А я?..
Лежачи напівпритомний, кинув зором на недалеку березу. Згадав, як на пункті хлопці пили сік. Приплазував, надрізав ножиком зазубень і став смоктати. Видалося солодке. Прикляк і довго ссав. Почув відживність. Надрізав глибший жолубець, прилип і ссав з годину, як цілющий трунок.
Та не пішло на користь. Ступив кілька кроків, і стало нудити, а далі й різати у шлунку, як після кінської дози рицини. Нараз вхопило на блювоти. Сціпило в шлунку; я впав і загикався-залився у страшних блювотах. У перестрасі зомлів – гадав, що кишки виверне. Довго гикав-блював, виригав усю воду, випиту за кілька днів.
Лежав з півдня безсилий, непорушний, напівпритомний. Лежав повний тупого трагізму і думав в агонії страху й закляття: невже отут кінець?! Боже, почуй крик душі, змилуйся! Рятуй чим хочеш, бодай рукою конвоїра! Вмирати тут, самому, в лісі, у болоті – Господи, яке страхіття… Ніхто не знатиме, не скаже синові, де й як загинув батько… Боже… Пошли бодай чекіста… Нехай хоч найкривавіший усевлонський кат та буде свідком… Боже, змилосердися…
Лежав напівживий, але боровся за життя. Підліз до дерева, став гризти молоду кору. Жую – смакує. Змішав із мохом – ще смачніше. Плазую лісом, рву одежу, драпаю, кривавлю тіло, рву сніжинки – їм, ковтаю. Знайшов на пеньку грудку глею, розжував – їсться…
Загамував крихітку голод, на ноги став і посунув у пошуках, – та не дороги вже, а їжі. Брив без надії, без мети, відтягаючи з години на годину смерть, відхиляючи хвилини остаточного скону.
Плутався в ріщі, жив не помислом людини, а як тварина, як голодний звір, відчуваючи одну лиш жадобу їсти. Пригасла мука, стала порожнеча на душі, байдужий холод у розумі… Ні думки, ні змагання, ні іскорки живої…
В один з моментів, як цілковито виснажений перелазив я розчепірену сосну, з діри у корені висунулася морда медведеняти.
Присів, застиг, затерп, мабуть не від страху, а з раптовости. Мале звіря випросталося в барлозі й видивилося на мене в зачудуванні.
Я не хотів, чи не здолав тікати! Стояли так віч-на-віч кілька хвилин, взаїмно споглядаючи небаченого видцю. Медведеня було привабне, чарівне. Я на мить забув усе й їв зором його прекрасну попелясту масть, пухнату шерсть, делікатно-ангельську мордочку.
Аж затріщало недалеко гілля. Інстинкт шепнув «тікай», і я, навіяний страхом, поплазував у протилежні хащі. На моє щастя, вони рідшали й сухішали.
Сонце звертало з полудня. Остогидла мені за чотири дні трава. З ранку й билинки в роті не мав. Знову підупав на силі.
І враз у хвилину, коли найменше сподівався, я став на просіку, справжню свіжу просіку.
Перехрестився. Як електрикою пройняло… Боже! Тут є життя. Я не загину. Хай попадусь, та не сконаю з голоду… Скоріше, що є сили, скоріше…
Кров’ю налились жили, живіше заграли м’язи, заалярмував весь організм…
Скоріше! Яке незбагненне щастя!.. Просіка та ще й туди, куди я прагну – на південь, на Україну…
Ішов, летів. Десь зникла змора, щезла тінь голоду. В мозку кувало тисячі молотків: Скоріше… десь близько тут життя, рятунок…
А ноги, ніби перейняті й упокорені цим думкам, рубали крок за кроком, зміряли щораз ширше, перескакували балки, корчі.
Незчувся, як вечір наступив. Ще краще: зменшується небезпека. Пішов ще сміливіше, ще прудкіше, тримаючися стежки, як прообразу Божого…
Раптом переді мною засинів клапоть обрію. Став, зворушено трясучись. Ще більше забуяв інстинкт…
Боже! Куди ведеш? На шлях визволення, чи в пастку чекістам?..
Спам’ятався й доганив сам себе. Ще день тому благав у Бога наслати хоч чекіста – тепер вже хочу іншого… Ні! Покладусь на його ласку.
І з молитвою «Хай буде воля Твоя» пішов відважно й без страху…
А обрій розлягався, просіка ширшала. Йшов підтюпцем.
Нараз переді мною рів, а за ним по обидва боки довжезна сіра смуга – залізничий насип.
Боже… Я в забутті… Лечу, підскакую… Вже зарисовується залізничий вал… Ось вже поблискують рейки, магнітом ваблячи до себе… Заперши дух, перескакую рів, цибаю в другий, спинаюся на вал… І перед очима, як бритва у темряві, блиснув залізний шлях…
Як злодій, добувшись до давно дошукуваної міліонової каси, як помираючий зі спраги, доплазувавши до струмка, так зрадів я, пожираючи жадібними очима нескінченні леза залізничих рейок.
Присів, завмер зі щастя-божевілля…
Господи!.. Гаряче дякую Тобі, що вивів на шлях… Прости, що нарікав, впадав у розпач…
Піднявся на тор. Випростався, глянув, прислухався… Ніде нікого… Тиша мертвецька… Ну… Зітхнув. Перехрестився…
Господи! Поможи на другому етапі…
І забувши про втому, виснаженість, пустився підтюпцем по шпалах. Твердий, давно не пробуваний шлях підносив, наче оркестра музики програвала. За півгодини проходив більше, як лісом за три доби. Аж підносило… Головне – вірна дорога. Що крок, то ближче до мети, на Україну, до рідних, до сина, на свободу…
І йшов, розходжувався, гарячився, наче поспішав до милої на побачення…
Ураз – стоп! Маняк… Глянув з одного боку, забіг з другого – не рухається. Перескочив на протилежний бік – стоїть. Підійшов ближче – на людину не скидається. Ще ступив… А бодай тебе! Залізнича віха – 15 кільометрів. Ага! Від початку залізниці лиш 15 км – не багато. Бачність і обережність…
І далі біг, падав від виснаження, набирався духу, знов уставав, ловлячи кожну хвилину.
Біг… а сили танули…
Знов маняк… Нащурився – будка…
Довго піступав, вдавав, що когось помічаю, втікав, кидав друком – не обзивається…
Приступив – купа зігнилих шпал, складених будкою… Спочити…
Без роздуми заліз на самий спід і за хвилину задубів. Мерцем лежав півтори доби…
ІІ З ПАЩІ ЧЕКІСТСЬКИХ ТЕНЕТ
Почалась нова фаза втечі. З царства води, болота й звірів я вступив у полосу людини.
Острах ускочити в пащу медведеві, небезпека заблудитись у нетрищах, чи втопитися в багні, або сконати з голоду – те, що ще вчора животним ляком пересичувало всі фібри організму, – сьогодні відходило в забуття. Тепер всі пружини інтелекту я скермовував на те, щоб не попастися до рук людини, – вона страшніша. Кожний атом чутки і зору були намагнетизовані і щосекунди, кожну мить, як найідеальніші чатуни, визирали на всі боки, вчасно сигналізуючи небезпеку. Обережність і – двадцять разів обережність…
Постановив ночами йти, а вдень спочивати. Хоч ніч тут літом мала – 2 – 3 години, та безпечніша. Станції, будки, сторожки виминати, людей обходити десятою дорогою.
Так і робив: день перележував по сухіших гущавинах, а вночі старався проходити якнайбільше. Оце йду до знемоги, доки не впаду; полежу,