Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Не бійтеся, я свій, недалекий, – впевняю ніжно, скорботно; в горлі спирає дух.
– Може ви хочете нас половити? – остро-жадібно зорить з-під козирка більший хлопчина, краючи мене вогнеблискучими очима.
– Не бійтесь, діти. Хіба не бачите? Тікаю, як і ви. Ідіть до мене, підем додому разом.
– А ви… не… Хіба ви… з наш… – робить боязко крок хлопчина в облізлім козирку і їсть мене недовірливим поглядом.
Раптом прояснюється. Моя заболочена, здіравлена й пом’ята одежа, запухле від комарів й скривавлене обличчя розвіює дитячий сумнів.
– Павлику! – гукає зраділий до хлопчини в барашковій шапчині. – Ці дядько – не чекіст. Вони такі, як ми.
– Ні?! Такі?! – скрикнув від щастя Павлик.
– Ви не чикист? Ви нас не видасте? – дивиться остро-допитливо, а круглі сльози скапують, як горох.
– Не бійсь, дитино, йди, – завіряю й кличу його лагідно-ніжно, як сполохане телятко.
– Дядьку! – раптом падає Павлик мені до ніг і розливається густим дрижачим плачем.
Я гладжу його по голові і розважаю. Але слова розради-ласки додавали дитині ще більшого жалю; Павлик плакав, аж захлинався в конвульсійному здриганні:
– Мамцю, татку, Сашко! Я вас ніколи не побачу, – жалібно схлипував-квилив Павлик, втираючись шапчиною.
– Не плач, Павлусю! Не побивайся, ще побачиш. Вони скоро прийдуть, – потішаю.
– Ні, ніколи в світі не побачу! – заборсався хлопчина в потрясливому риданні.
Трагічний дитячий плач пронизував мене до глибини, до нестерпучости. Я намагався заспокоїти бідну дитину.
Хлопчина в козирку махнув рукою:
– Нехай виплачеться, лекше стане, повеселішає, – припинив він мої вмовляння й відвернувся, насунувши козирок на зрошені вії.
Сердешні діти, побачивши свою людину, розчулися, плакали обоє: Павлик схлипував голосно, нестримно, а старший, у козирку, тихо відгикував, відійшовши вбік за сосну. Це діяло й на мене, обдавало пекучим болем. Ледве стримував сльози. Вони поривались, як вода зі спуску, щоб виявити сповнене вщерть почуття жалю й злоби за невинних дітей. І думалось: «За що ж їх кинуто на жертовник страждань? Невже й вони – загроза «победоносному шествію до соціялізму». Та чи ж були коли в історії кривавіші деспоти, щоб шлях своїх «великих» ідей торували через трупи дітей-немовлят?..»
Невимовно тяжко, боляче. Кров бурлить гнівом-протестом, у жилах люттю закипає…
Невже катів мине безкарно це тиранство? Невже світ стерпить це криваве вандальство і не потягне до відплати справців за сльози, кров, за цвіт людського покоління?
Спохватився. Ми стоїмо над самою врем’янкою. Глянув на шлях – здрігнув: врем’янкою напроти нас простують два «охотніка».
– Хлопці! – шепнув, – за мною. Небезпека!
Павлик умент випростався, утерся шапкою й побіг за мною, а другий хлопчина був уже спереду й вишукував стежок.
Відбігли з півкільометра й почвалали болотом повільніше. Почав розпитувати непередбачених, компанійонів-утікачів:
– Куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– Додому, – зітхає Павлик.
– А саме?
– На Україну, – відповідає поважно хлопець у козирку.
– З якої ж ви місцевости?
– Кремінчуцькі.
– Я з Нерубайки, а Степан із Попівки, – додає Павлик.
– І ви мали відвагу в таку дорогу вибиратись? А чи ж знаєш ти, Павлику, скільки верст буде до Нерубайки?
– Мамця казали, що верст, мабуть, з три сотки буде.
Я зітхнув і гірко всміхнувся.
– Мамця поблагословили нас на втечу, як умирали на тиф у бараці, – продовжував Павлик, і повіки заросилися сльозами. – Спасайтесь, дітоньки, самі, казали, бо тут однак не виживете. Тікайте додому, нехай Господь і Пречиста Діва вам поможе. Поблагословіть від мене Ярину й родичів. Нехай хоч молиться за нас… А як мамця померли, нам сумно стало, і ми ввечері втікли…
Павлик замовк і затулив лице шапчиною.
– І то вдвох відважились вночі рушати?
– Ми… не…
Павлик далі не міг говорити: сльози рясними струмками полосували обличчя. Він раз по раз схлипував, підскакуючи з ями на корч, з корча на стовбур.
Продовжував за нього Степан.
Вирушили вони з дитячого городка коло станції Котлас учотирьох: Степан – 12 літ, Павлик – 8 літ, Павликів брат Сашко – 11 літ, та прилучанський Сидір 13 літ. Кинуло їх на втечу нужденне й голодне життя в городку. Поки жили при батьках, було ще так-сяк. Матері самі не доїдали єдиною в таборі харчу-хліба і підгодовували 300-грамовий дитячий денний пайок. Коли ж дітей до 14 літ виділили, а дорослих вивезли в лісові дебри, на «посєлєніє», нудьга й печаль охопили їх у городку. Повсякчасна голодівка, тіснота по бараках, нудьга в лісах, туга за любим селом, за волею, вошва, хвороби настрашували вразливу дитячу душу й кидали на найвідважнішу спробу. Жахлива коса тифу ширилась неймовірно. За три тижні перебування в городку з 4000 дітей померло 700 душ; крім пайка гливкого хліба та трьох грудочок монпасье[66] замість цукру на день, ніяких інших ні харчів, ні ліків від тифу не було. Одинокий на городок лікар одно лиш міг робити, та й то не встигав: відбирав почорнілих, з гарячкою дітей та ізолював їх по окремих трьох бараках-«околодках», а звідтіль безперестанку день і ніч носили два санітарі мерців за бараки й закопували, як накидали повні. Щодня росло по 8 – 10 свіжих дитячих могил. Павликова мати не виїхала з батьком на «посєлєніє», – була вже дуже хвора, їй дозволили зістатись в городку. Павлик та Сашко були при ній, як умирала. Останні й передсмертні слова її були: «Тікайте, дітки мої, в рідний край, не лякайтеся дороги – однаково погиб…» – і навіки скліпила очі. Сашко, провівши матір до ями, у розпуці впав з нею разом. Його витягнули, але в барак він більше не заходив. Сказав Павликові: або з ним піде хтось додому, або він сам вночі рушає. Павлик підмовив Степана й Сидора, виміняли в дітей за монпасье й за лахи хліба і здались на Божу ласку. Два дні й три ночі йшли понад залізницю – підбилися на ноги, похляли. Ледве долізли до станції. Якраз прибув грузовий поїзд. Вирішили причепитись. Почекали вечора, підлізли до вагонів. Сашко висадив Павлика на тендер, Сидір поміг Степанові сісти на кінець буфера, а обидва примостились на сціпному гаку. Притаїлися вщасливлені, чекаючи відходу. Та не пощастило. Поїзд з розмахом шарпнув заднім вагоном, і хлопці вилетіли з місць. Павлик бачив лише, як Степан упав на тендер, а Сашко посковзнувся, брикнув, і під колесом щось рипнуло.
Різкий сюркіт свистка та галасливе кількаголосе «дяржі» вибило хлопців з пам’яти. Вони рванули в ліс, як від скаженого собаки. А далеко в лісі на відпочинку Сидір признався хлопцям, що вспів побачити, як колесо перетяло Сашка надвоє, частина тіла з головою здолала тільки вибрикнути від рейки.
– Оце в мене пам’ятка від тієї їзди, будь вона тринадцять раз проклята, – показав Степан знівечену, розпластану, як праник, руку. – Дивуюсь, – продовжував Степан поважно, як загартований в біді й терпіннях козарлюга, – як зажила, днів зо три боліла, страх як. Не міг іти, приставав, хотів здаватися на станції, ледве хлопці вмолили.
– А де ж Сидір? –