Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

Розплющила очі й ясно відчула: марні всі самозапевнення, філософічнґ висновки, фікція зовнішнього спокою. Марне товариство натхненних богом Світла істот!..

Все це не може їй замінити… Понтія Пилата, якому заприсяглася на все життя бути «Понтією, де він Понтій».

Для неї, унівіри[452], чоловік, як її власна душа, може бути тільки один. Роз’єднавшись із чоловіком, вона віддалилася й від власної душі… Живе без душі…

І знову блискавкою мигнула згадка минулого:

«Така я сьогодні глухоніма для життя, як колись була муринка Гела!» Тільки ж Гелу врятував від крокодила Прокулин наказ… А хто ж урятує її саму, Клавдію Прокулу, від тієї страшної потвори, Великої Порожнечі, що мовчки роззявила на неї свою пащу?..

— Гела!.. Якби вона тут була!

Думка-туга сама вирвалася з уст і втілилась у слова.

Аполлодора схилилась над матроною:

— Хочеш, доміно, спитати її ради?

— Хотіла б довідатись: де ж заблукала моя душа? І де стежка, що нею можу вийти з цих темних страховинних хащів? — мов крізь сон, відповіла матрона.

Бліде Аполлодорине обличчя стало цілком білим, аж прозорим і ще поважнішим. Жриця випростувалась і знаком наказала псалтрії вийти.

Паренді і собі зробила повільний рух, щоб устати. Її численні прикраси на шиї, у вухах і на руках озвалися мелодійним дзеленчанням. Але Аполлодора дала знак, щоб вона залишилась.

— У тобі дух ясний, просвітлений Святим Світлом. Він бачить інші світи. Ти мені поможеш силою свого духа прикликати сюди Гелин «Ка»[453].

І пояснила матроні:

— Дух, що вже підлягав моїм наказам, — кажуть священні книги Аполлона та Асклепіядів[454], — не може не відгукнутися[455], коли знову покличу його для помочі хворому духом. Бажаєш, доміно, щоб я спробувала?

Прокула ледве помітно кивнула головою.

— Але світла доміна не буде гніватися, коли б той дух мене не послухав або сказав би щось дуже смутне?

— Ні. Ти знаєш мене, Аполлодоро!

Жриця пригасила світло. Залишила тільки вогничок на невеличкому переносному жертівнику перед статуєю Флори. Насипала на нього ароматів.

Дим розпустив свої кучері й розгорнувся аж понад море… як сувій-епістола, послана жрицею у невідоме.

Сама Аполлодора стала між колонами обличчям до моря. Місячне сяйво огорнуло її зеленавим серпанком.

Паренді стала навколішки й притягнула прозору загортку так, що закрила собі долішню половину обличчя, уста й ніс, щоб при молитві не осквернити земним диханням дороги духа, що його має прикликати[456] жриця.

Прокула знає, що викликати духа можна[457]. Але ніколи ще не бачила цієї містерії…

Чує, як її охоплює хвилювання. Але урочистий настрій бадьорить її й пориває…

Тихий мелодійний[458] голос Паренді вимовляє перські слова молитви.

Прокула, що навчилася цієї мови[459] від своєї перської казкарки, зрозуміла, що це звернення до фероверів[460], чистих духів.

— Боже Світла! — благає Паренді. — Поможи мені! Віджени кволість духа мого! Не дай упасти у пригнобленість! Віддали від мене духа порожнечі та слів марних! І дай побачити мені славу твою світлосяйну, Передвічний