Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

Рабиня поставила фотель з подушками біля широкого столу, на якому розтирали Прокулу.

— Аполлон-Сотер, доміно, провадить духа людини, яка вибрала собі цього бога за вождя, мандрівками іспитів та шляхами відкуплення. Тому й називаємо Фойбоса-Аполлона Сотером, тобто Спасителем. Але, крім духа, що є сином безсмертя, людині дано ще й тіло, дитину землі. Спочатку обидвоє мають однакову силу, і кожне тягне до того, що йому близьке. Але дух повинен дозріти аж до увільнення з тіла. Тоді він слабше тримається землі й могутніше прагне до безсмертності. Ми це називаємо: до просторів Вічного Світла. Тоді дух розірве пута, що в’яжуть його з тілом. Такий сильний дух вже не потребує помочі від недуг, щоб визволитись із тіла. Він просто скидає його, як зношену одежу, та одягається у світло… у вічності[441]…

— Сильний дух визволяється від зношеної одежі-тіла… — повторила Прокула Аполлодорині слова.

Але, як хмарка хмарку, накрила ці слова нова думка:

— Усе ж таки, як добре почувати, що наше тіло ще здорове, міцне й бадьоре! Хоч би вже воно давно перестало бути для духа оздобною, святковою одежею, toga ferialis[442], що її беремо в свято життя… Однак ще довго може воно служити бодай за добрий та зручний похідний плащ для дальших життєвих боїв… коли вже святкова доба життя, молодість, давно відлетіла…

Масажистки зручно обернули тіло матрони й продовжували свою працю. Але одночасно немов перегорнули й сторінку Прокулиних міркувань.

Добре вчинила Аполлодора, що з Таррагонської Преторії прибилась, як посвячений лебідь Аполлонів, на цей Мізенський ріг… Жаль тільки, що не привезла з собою Гели!.. І ту малу профантиду, як і все інше з Прокулиного минулого, життя віднесло безповоротно!..

Але чи ж тільки малу Гелу-муринку втратила Прокула? Чому ж уболівати більше над цією втратою, ніж над іншими, важливішими?..

І понесли Прокулу спомини…

Різнобарвні, ясні й темні, загойдалися на хвилях пройденого життя… Пливли в безкраю блакить колишніх мрій та сподіванок…

Та мало було тих, що допливли до самого берега… Скільки їх утопилося в морі!.. Іноді й при самому відплитті!..

За давнім звичаєм, що його Прокула так любила й точно дотримувалась у всьому, мізенську віллу було вибудувано так, що з неї скрізь було видко море. Навіть із пісціни[443] домашніх термів.

Лагідно всміхалося воно з-поза колон, поміж полами розсуненої котари, заглядало до атріуму Флори.

В теплий, аж душний вечір, срібні хвилі моря, що тихо дихало, підіймались і опускались ритмічно, як груди могутнього велетня, закутого в сріблясту зброю.

Прокулині думки линули в світи мрій минулого, як хмарка ластівок, що відлітають у вирій.

Без жалю й без болісті, з лагідною меланхолією відмітила:

— Моїм мріям уже не потрібно ні надії на здійснення, ні очікування, як це потрібно мріям юності… Снам зрілого віку, як і дитячим казкам, вистачає, щоб вони були лише барвисті й гарні…

Однак спомини занадто розхвилювали сьогодні Прокулу. Душа розм’якла, стала майже елегійною…

Незвичайний це стан для матрони! Такий незвичайний, що аж помилилася: прийняла його за ознаку хвороби!

І враз визнала за слабкодухість піддатися їй. Цю безформну кволість слід розігнати живим і пружним словом!

Глянула з вдячністю на Аполлодору й Паренді.

Це мої духові лікарки!.. І обидві вони відзначені божественним натхненням!

Рабині перенесли матрону на вигідне ложе.

Легке вовняне покривало обвило відсвіжене купіллю тіло.

Збуджені життєві сили й приємна втома робили ще лагіднішим передсмак нічного відпочинку.

Прокула відпустила всіх рабинь. Залишилася тільки Аполлодорина псалтрія коло своєї жриці, а коло фонтана — Паренді, занурена у світ своїх казок.

Матрона уважно прислухувалася до Аполлодориних вияснень про хвороби духа[444].

— Найлегше недомагання духа враз може змінити всю психіку людини. Буває, що таке недомагання підштовхує людину до вчинку, цілком тій людині невластивого. А от же майже всі ті, навіть і лікарі, що прислухаються до сухості в носі при звичайнім нежиті, ні на хвилинку не потурбуються станом хворого духа. А та хворість, часами й найлегша, може знищити все життя, та ще й не лише хворому, але й найчастіш найближчим людям[445].

Прокула перевела погляд із жриці на казкарку.

«І от, усе товариство моє, — думала, — ці дві та ще Арете, моя «втілена тінь». Правду каже Аполлодора: тіло моє, хоч і постаріле, здорове. Хворий мій дух… Він, як інвалід, що повернувся з довгих походів скалічений, увесь у шрамах. І як Одіссей не знайшов дома нікого й нічого з минулого… Лише руїни того, що колись було!.. Мовчання й самітність — це доля тих, хто надовго покинув рідний дім… рідний край… Але чому ж кожен, як Одіссей, прагне бодай у думках своїх, у згадках та мріях повернутися до тієї своєї Ітаки[446]? Навіть і добровільно покинутої?»

— Аполлодоро! Чому люди найбільше вірять тим, хто говорить про щастя в іншому світі? Тим, хто обіцяє їм досконале блаженство