Лазарит - Симона Вілар

«Я проґавив усе таїнство, – дорікнув собі маршал. – Через ці думки я забув про головне: хай там що вирішуватимуть смертні, на все воля Божа. Нехай буде воля Його!»

Під час завершальної частини меси, яка йшла за вінчанням, він палко молився, щоб Господь послав щастя молодятам і дарував мужність милій Беренгарії, адже невдовзі чоловік змушений буде покинути її, щоб виконати свою клятву – звільнити від невірних Святе місто.

У капелі клубочилися хмари ладану, хор струнко виводив «Ave, Mater Dei»,[112] у високі аркові вікна лилися потоки ясного кіпрського сонця. По завершенню служби молодята повернулися до гостей, їх оточили, відразу ж залунали пишномовні привітання.

Вільям не поспішав постати перед вінценосною парою, скромно очікуючи своєї черги й спостерігаючи за всім зі сторони. Ось із молодятами розкланявся усміхнений темноволосий красень Вільгельм Довгий Меч, зведений брат короля, бастард Генріха ІІ від його коханки Розамунди Кліффор. Ось королю й королеві вклоняються англійські графи, що вирушили за Річардом у Святу землю, – молодий та чарівливий Лестер і опасистий червонощокий Девон. Ось підійшов близький друг короля єпископ Солсбері. Потім чоловіки розступилися, щоб до Річарда змогла наблизитися Іванна Сицилійська в шелестких тугих шовках, а за нею – його сестра Джоанна: нарядна, усміхнена, аж ніяк не менш велична за Іванну, у своєму бузковому вбранні з переливчастого оксамиту. У жінках вгадувалася певна родинна схожість: обидві тендітні й граційні, сіроокі й темноволосі, проте Вільям із зачаєною гордістю зауважив, що його сестра значно вродливіша за Іванну з дому Плантагенетів.

Цієї миті Джоанна, ніби відчувши його погляд, обернулася й зробила маршалу знак підійти, щоб разом із ним привітати вінценосних молодят. Нехай простить його Всевишній, але ця дівчинка поводиться зі старшим братом, якого ніколи досі не бачила, без жодної поваги!

Поруч несподівано пролунав голос Робера де Сабле:

– Думаю, ваша сестра права, месіре, нам теж варто до них приєднатися.

Вільям де Шампер та Робер де Сабле пліч-о-пліч стали на коліна перед королем і його дружиною. Мить і справді була радісною, тому маршал, який зазвичай не любив виявляти почуттів, усміхався, промовляючи слова привітання та побажання. Один із найвагоміших представників ордену, він володів мистецтвом мовити необхідне слово в потрібний момент. З тією ж усмішкою маршал і відійшов, м’яко ухилившись від сестри, яка рушила до нього й, схоже, не проти була опертися йому на руку. Нехай інші лицарі, котрі в’ються навколо Джоанни, виявляють до неї знаки уваги. Сестра мусить усвідомити, що його єдина родина – це брати по ордену.

Коли король із королевою з’явилися на сходах Лімасольського замку, звідусіль залунали радісні вигуки, у небо злетіли десятки білих голубів. Аби вшанувати молодят, біля мурів замку зібралися не лише воїни-хрестоносці, а й мешканці Лімасола. Дівчата кидали оберемки квітів під ноги вінценосного подружжя, а вдягнені в довгополе ромейське вбрання кіпріоти з дружинами грецькою вітали Річарда та Беренгарію, незважаючи на свого колишнього повелителя, який намагався заховатися в тіні. Галас стояв несамовитий, бродячі пси валували, аж заходилися, і лицарям, які цієї миті були верхи, доводилося докладати зусиль, щоб стримати схарапуджених коней.

Лімасол виявився замалим, аби вмістити двадцятитисячну армію, тому воїни розбили табір на навколишніх пагорбах, що пістрявів тепер прапорами, корогвами й численними гербами. Серед шатер та наметів уже порозставляли довжелезні столи, адже Річард звелів улаштувати бенкет для всіх хрестоносців, не поскупившись на частування.

Сам же король і знатні гості під звуки сурм та рогів пройшлися заквітчаною трояндами галереєю й ступили під широкі склепіння зали, по периметру якої стояли столи, що ломилися від найвишуканіших страв. Травень на Кіпрі – благодатна пора, легкі завіси на широких вікнах зали було розтулено, а за ними квітували розкішні сади, що оточували королівську резиденцію, на легенькому вітрі гойдалося пірчасте листя пальм і довгі-предовгі вервечки струнких кипарисів.

Для хрестоносців, які прибули із суворої півночі, усе тут ввижалося диковиною. Не було потреби втеплювати кам’яну підлогу замку тростиною чи соломою, і завдяки цьому всі покої здавалися світлими й надзвичайно чистими. Сонячні плями лежали на рожевуватих мармурових плитах та глянцевих колонах, скрізь було так світло, що нікому й на думку не спало запалити смолоскипи.

Тутешні наїдки теж мали незвичний вигляд: пироги з м’ясною начинкою та паштети сусідували з горами фруктів та зелені, хліб був надзвичайно м’який і такий легесенький, що його не можна було, як це роблять на півночі, використовувати за миску чи тарелю. Для кожного запрошеного стояло особливе начиння й навіть, як заведено в ромеїв, були маленькі гострі виделки, щоб гості за трапезою не бруднили лоєм пальців і могли легко дотягнутися до облюбованої страви. Усе було так майстерно приготовлено й так тонко приправлено спеціями, що певний час присутні відволікалися лише на те, щоб проголосити чергове заздоровне слово молодятам. Кіпрські танцюристи геть не були схожі на розбещених французьких та італійських блазнів – вони вели свої статечні хороводи під повільний чарівливий спів.

Прийшла пора другої зміни страв. Убрані в довгі жовті туніки слуги внесли на широких тацях нові наїдки: гостям подали суп з яйцями та цитринами, пироги з міногами, тушкованих у меду каплунів, смажену на рожнах баранину й великі пироги з листкового тіста, начинені січеним голубиним м’ясом і приправлені перцем, цукром та корицею. На столах виросли гори плодів: гранати, помаранчі, цитрини в меду, виноград і запашні дині. Місцева кухня безстрашно поєднувала солодке з гострим, жирне з пекучим, і навіть розкішне кіпрське вино мало присмак незнаних прянощів.

Вільям де Шампер не звик до такої надлишкової розкоші. Невдовзі він уже не міг проковтнути й крихти і лише дивувався апетиту декого зі щойно прибулих хрестоносців. Щоправда, багато хто, як і він, уже наївся, а Іванна з його сестрою смакували охолоджений шербет, жваво спілкуючись із Ґвідо де Лузіньяном.

Що ж, на ясноволосого атлетично збудованого короля Єрусалимського завжди звертали увагу жінки, та, прислухавшись до розмови, Вільям з подивом з’ясував: дами провадять з уродливим лицарем не світську куртуазну гру, а серйозно та зі знанням справи розпитують у нього про торгівлю в Леванті. Навіть його легковажна сестронька дуже уважно слухала відповіді Ґвідо.

– Торгівля завжди була головним благом для мого королівства…

«Спершу ти б його собі повернув», – сумно подумав Вільям, даючи знак чашнику долити води в келих, на денці якого ще залишилося трохи солодкого вина. Він не міг собі дозволити нічого зайвого, щоб, боронь Боже, не знеславити палестинський орденський дім, а тим паче – у присутності щойно