Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Це була її остання ясна думка. В своїй туалетній вона раптом гукнула, щоб покликали Амбруаза Паре — лікаря, що давно помер. Він колись кидав їй кров, коли вона знепритомніла на цілих три години від своєї шаленої ненависті, що була якоюсь двозначною і якраз через це жахала її саму. «Король Наварри», — так вона називала його, щоб не казати «Франції», тоді як її збентежене серце промовляло: «Анрі», — звелів розірвати кіньми настоятеля того монастиря, звідки був її ченчик; він помстився за свого попередника, короля Анрі Валуа. «Він уже тут?» — спитала тоді герцогиня хірурга, що відволодав її; вона ще не повернулась цілком до тями, але обличчя й голос у неї були такі, що старий відсахнувся. Отак і тепер її камеристки розбіглись по кутках, коли вона схопилась і почала кликати давно померлого.

Пані де Монпапсьє до певної міри могла сама стримувати або попускати своє божевілля. Звичайно вона не виявляла нічого ні перед лікарем, ні перед своїми прислужницями. Вона була самотня, покинута всіма; герцог, що служив у короля, умисне цурався її; а літа її самі собою були критичні. Їй бракувало тільки чоловіка, що допоміг би їй бути такою, як вона хотіла: буйною божевільною; і от сьогодні він з'явився. Вона бігала по кімнаті, розметавши чорні, з сивими пасмами, коси, а руками стискала непогамовні груди. Вона була жінка висока, дебела й тілиста. Ось вона кинулась в один куток, і зразу покоївка, що забилась туди, безвладно впала додолу. І всі ці жалюгідні створіння, тремтячи й цокотячи зубами, позирали з-під меблів на ту пекельну бурю. «Це про?кляті душі! — подумав би кожен. — Отак вони стогнуть. Це їхні зойки».

Нещасна кликала померлих, бо через своє божевілля й сама була вже почасти на тому світі: свого ченчика, його настоятеля — обох вона в своїй несамовитій уяві навіки припинала до кілків, а потім уявляла, як коні роздирають їх і розтягують у різні боки. А ті роздерті тіла вона в нестямній радості називала ім'ям Анрі, і зразу в неї виривалися зойки ще жахливішої муки. Її власна плоть відчувала те, що вона накликала на інших, і вона без ніякого милосердя переживала свою власну страту, як ото буває де з ким уві сні. А ця жінка бачила сни наяву. Коли все минуло, вона отямилась на стільці, знесилена, і, трусячись від холоду, зажадала, щоб її добили кинджалом. «Хай хтось це зробить!» — невідчепно домагалась вона. Камеристки піднесли їй нюхальну сіль, і тоді вона згадала, що це був сон — такий, як уже часто навідував її. Коли вже почне снитися власна страта, цей сон повертається знов і знов. Про те, що було ще в тому сні і що лежало в його основі, вона розважливо забувала.

Вона захотіла, щоб її причесали, та швидше, — одну занадто повільну служницю аж ударила. Паж, що вже чекав біля дверей, кинувся тікати, але герцогиня помітила його й таким чином дізналася, що пані де Немур приїхала.

— Годі,— сказала вона. — Рум'янити не треба. Я не хочу молодитися.

Нехай зразу будуть видні її літа: це найповніший захист, і не тільки від в'язниці, а, можливо, і від нових помилок. Ідучи вниз, до парадних покоїв, вона, крім того, зрозуміла, що треба звіритися з усім герцогині де Немур, тоді вона почуватиме себе підготовленою. І справді, вона насамперед розповіла гості сон про свою страту: якраз сьогодні він знову мучив її.

Пані де Немур дуже зацікавилася, особливо тому, що віднедавна помічала: пані де Монпапсьє дуже змарніла. Вона стала допитуватись про загадкові подробиці сну, поцікавилась, чи з'являвся в ньому й король Анрі. Герцогиня вперто заперечувала, але приятелька, що дивилась їй в очі, не вірила жодному слову.

— У вашому сні він гине разом з вами. Розкажіть йому про це, неодмінно. Він вірить у призвістки й заради себе самого бажатиме, щоб ви жили дуже довго. — Хоч говорила вона так, та думала інакше: «Страхіття! Ця жінка ще й досі думає про душогубство, хоч сама тяжко боїться, щоб її не вбили. Треба остерегти короля».

В ту мить вибило десяту, і з передпокою ще через дві кімнати почулись голоси — то прибув король із почтом.

Він лишив усіх у передпокої, а сам увійшов і швидко рушив до двох дам повз високі вікна, крізь які щедро лилося сонячне проміння. Поперед нього, тільки догори ногами, рухалось його відображення в дзеркалі паркету. В кіпці того шляху його зустріли погляди двох жінок, і він узявся однією рукою в бік, а другою збив назад капелюха, щоб краще розглядіти обох. Рукави у нього, як і штани, вгорі були зібрані пишними буфами, і вся постать від того здавалася ще стрункішою. Опуклі груди, легка гра м'язів під час руху — міцний, схожий на підлітка чоловік, і ввійшов він паче до себе додому, привітався з любою родичкою, ніби повернувся з недовгої дороги. Перше ніж дами встигли підвестися, він уже сів коло них, почав розпитувати й сміятись. У кутиках його очей світилась іронія; вона найвиразніше виказувала його літа, бо була приправлена смутком.

Чи дами дуже здивовані, що бачать його в Парижі, безтурботно спитав він обох, а потім — чи їх не пограбовано. Ні? А втім, і їхній бакалійник мав би їм сказати, що в нього ніхто й крихти не взяв, не заплативши, — навіть послідуща потолоч, що увійшла до міста з військом.

— Що ви на це скажете, люба кузино?

Мадам де Монпансьє відповіла:

— Величносте! Ви справді великий король — милосердний, великодушний і шляхетний.

«І оцей страчує мене в моїх снах!» — подумала вона розчаровано й дала собі слово більше не снити. А він вирішив, що вона боїться, і трохи подражнився з нею. Певне, вона проклинає пана де Бріссака за те, що здав йому столицю? Та вона запевнила, що тільки воліла б, щоб це зробив не Бріссак, а її брат Майенн. А він весело вигукнув:

— Цього мені задовго довелось би чекати!

Під час розмови герцогиня помалу випростувалась: його проста поведінка збурювала в ній гордість. Може, він нічого не знає про те, що часом коять жінки уві сні? Він тямить тільки державні справи, і який же він мізерний супроти тої