Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Війни більш не буде, — рішуче сказав Анрі.— Я не хочу воювати з власними підданими. Краще я повикупляю свої провінції, хоч би довелось іти жебрати до Англії чи до Голландії. Руан і Париж коштували мені викупу. Ви знаєте, якого, і знаєте, чи довго ще можна так робити.

— Звичайно, — Роні кивнув головою і обвів поглядом голу кімнату, яка тільки підсилювала враження тимчасовості й ненадійності. Але Анрі відмів геть усі сумніви.

— Хай буде, що буде, але податки з селян треба зменшити на третину.

Великий рахівник мовчки показав йому готовий, ретельно розроблений план, що передбачав поступове зменшення податків із селянства. Анрі прочитав і сказав:

— Навіть не на третину. І розтягнено на кілька років. Цим я свого селянства не здобуду.

Ще одна сторінка перегорнулась ніби сама собою. Там були перелічені внутрішні мита, що відгороджували провінцію від провінції й душили торгівлю виробами сільського господарства. З усіх колонок цифр ця була найгустіша.

Анрі ляснув себе по стегну.

— Оце для мене новина. Тут я наведу лад. Пане де Роні, ви той, хто мені потрібен.

Ці його слова почув не тільки Роні. В ту саму мить відчинилися двері, і на порозі стала люба владарка. Щирому слузі не сподобалося, що їх перебили, проте він низько вклонивсь. А Анрі поквапився назустріч їй. Поважність і стурбованість умить покинули його, і він урочисто ввів її до кімнати.

— Люба владарко, ми страшенно раді, що ви прийшли, — сказав він.

— Величносте, той, хто вам потрібен, — це пан де Роні,— відказала вона, і страдницька усмішка її віддалась болем у його серці, але й сповнила його щастям. — У вас із ним важливі справи. А я хотіла тільки побачити вас.

На це він церемонно відповів:

— Пані, там, де з'являєтесь ви, кожен, навіть пап до Роні, забуває, що він хотів сказати.

— Величносте! — вигукнув пан де Роні.— Я б сам у цьому признався, якби ви не випередили мене. Стільця для ласкавої пані! — гукнув він і, перше ніж з'явився служник, сам побіг по стільця. Повертаючись до кімнати, він застиг на порозі й хотів було відвернутись. Бо король уже став на одне коліно, а на друге поставив ніжку любої владарки й гладив її. Розумний Роні збагнув, що доведеться схвалити й це. Він вніс стільця, і Габрієль сіла. Тоді подала руку королю, і той підвівся. Немовби нічого й не було, він повів мову далі.

— Це для мене новина, пане де Роні. Збіжжя не матиме твердої ціни, поки провінції будуть розмежовані митом. Я його скасую. Бо в одній провінції голодують, а в іншій селянин нічого не одержує за свою зайвину. Я скасовую мито. Моя воля така, щоб обіг товарів у всьому королівстві був вільний.

Роні розтулив був рота, але Анрі відмахнувся:

— Ви хочете сказати — сполучення. Його нема. Я його налагоджу. По всіх шляхах і путівцях мають їздити підводи, з ранку до вечора, і що дванадцять — п'ятнадцять миль мінятимуться коні.— Він постукав пальцем по оправі доповіді, яку Роні вже згорнув, ніби вона була тепер зайва.

— Там це є,— сказав Анрі задоволено.

— Так, величносте, там це є, тільки на одній із дальших сторінок, ви її ще не бачили. Ваш розум крилатий. А перо мого писаря повзе.

— Ну, як ми вам подобаємось, пані? — спитав Анрі.

Габрієль, приклавши до щоки пальчик своєї прекрасної руки, мовчала.

— Роботи собі завдали на десять років. Бог відає, чи побачимо її скінченою, — сказав він і несподівано перехрестився. — Але ми починаємо! — вигукнув він радісно. — Сьогодні ж таки, коли нашкрябаємо перші кілька тисяч екю, щоб усе це оплатити.

— Величносте, ваші фінанси можна направити, — сказав пан де Роні спокійно й упевнено. Анрі й Габрієль уважно й очікувально глянули на нього. — Коли ваша величність не має грошей і навіть сорочок, винен тут загальний непорядок, усілякі зловживання, крадійство й марнотратство без кінця й краю, щедрість без усякої міри. — Перелічуючи ті причини, він дедалі дужче запалювався. — Порядкування вашою скарбницею пройшло всі щаблі безгосподарності — від звичайного шахрайства і до безсоромного роздаровування державних прибутків можновладним людям, яких я можу назвати на ім'я, маю намір це зробити і ось тут уже списав їх усіх. — Він різко ляснув по оправі доповіді.— І не заспокоюсь, поки їх не буде скинуто й покарано.

В ту мить і Габрієль, і Анрі звернули увагу на його очі: вони потемніли й стали несамовиті. Химерні, завжди чітко вималювані рум'янці від бурхливого хвилювання розлились по всьому обличчі. Такого вони ще не бачили в нього. Вони вгледіли іншого Роні, не повсякденного, але, можливо, справжнього. Габрієль злякалась, бо відчула: «Цей ніколи не пробачить мені». Вражений Анрі дивився на свого щирого слугу з глибоким зацікавленням. Він збагнув виразніше, ніж будь-коли, що відданість і віра — це не дрібнички і що вони, коли справді глибокі, не можуть існувати в людині так, між іншим. Ні, вони є пристрастю. «Кам'яний лицар, що його я зняв для себе з соборного фасаду, тепер ожив, у ньому є життя, та ще й яке! Якби дати йому волю, він би шаленів. Його неймовірна чесність легко може коштувати йому життя, та це вже його діло. Але мені вона врешті-решт пошкодить більше, ніж усі злодії вкупі. Треба стерегтися кам'яного чоловіка!»

— Друже мій, — сказав Анрі.— Ваша відданість і непохитна віра добре мені відомі, краще, ніж ваші стовпчики цифр, і я повною мірою користатимуся з них на добро собі й своєму королівству. Роботою я вас забезпечу на все життя. Але ви ніколи не зможете вичавити з моїх фінансових установ стільки грошей, скільки там застрягає.

— Зможу, — запевнив Роні шанобливо і вже зовсім заспокоєно; очі в нього знов були голубі, а щоки — як у дівчини.

— Як же?

— Ризикуючи власною головою.

Пояснювати він не став, але його словам можна було повірити.

Анрі:

— Ну, гаразд. Покажіть мені найближче ваше бойовище і того, кого ви збираєтесь там розбити.

Роні:

— Багатьох, і саме там, де вони відчувають за собою право. Бо найжахливіші зловживання відбуваються законним шляхом. Мито на сіль передане на відкуп, і до державної каси потрапляє заледве чверть його. А решта збагачує кількох панів і дам. Вони поділили між собою паї, але не заплатили за них нічого. Величносте! Вам важко буде повірити, але до цього причетний сам головний управитель вашого фінансового відомства пан д'О.

— Саме лиш О, і більш нічого, — Анрі загадково усміхнувся й глянув на Габрієль. — Старий парубок, черево як