Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Звільняється від Орисі й дріботить додому. Нездійснена надія й передчасно постаріла радість шкутильгають по обох боках її бідного серця…

На сам вершок розжалобленого серця налетіла настирлива думка й уступитись звідти не хоче: чому? Ну, чому? Чому наївненька, затуркана Ориська має мати аж таке велике щастя!

Щось прорізує навскоси свідомість, і нова правда, гіркіша від полину, стає перед очі: Ориська не має веснянок. Ориська має зуби рівненькі, якби хто на них міру брав.

Ах!!!

Хочеться впасти на землю і нігтями до крови здирати з носа й чола ті погані, зухвалі веснянки. Якби не боялася, ох, якби тільки не боялася болю, то камінням повибивала б собі ті криві зубища, що, як п'яні, повалились одні на одних…

До того всього ще очі розкліпались, якби вже плакати хотіла. В руках синька, а дома мама з білизною і лайкою чекає. Хай чекає, хай увесь світ чекає. Проте, ноги самі підганяють себе й Дарка вже ось-ось коло брами свого дому.

З комина кучерявиться дим. Заносить варенням білизни й грибів. Саме полудне.

Перед хатою, як гончі пси на припоні, насторожились нетерплячка й очікування: все жде Дарки. Дівчата-прачки з закасаними рукавами „відпочивають" на дубах, бо ще немає синьки й їм робити нічого. Звої білизни, поскладані в копички, й собі ждуть на ту проклятущу синьку. Так, якби світ перевернувся коміть головою, якби один раз розвішено білизну непосинену. Дарці тепер не до цього, але мусить признати: спізнилась таки занадто.

Ось і мама. Просто з кухні, розігріта, червона, як помідор. „Аж тепер почнеться", — якось тупо думає Дарка, наче б річ не про неї. І воно починається:

— Де ти дотепер була? Дівчата здержались з роботою… я не знаю… дівчино, ти чула?

Дарка все чує, ну і що з того? Кладе синьку перед білизну й хоче йти собі в хату.

— Мастіть собі й голови тієї синькою, не тільки білизну, — думає. Все одно, до кого відносяться ці негарні, грубі слова. Якось так все одно, що навіть не хоче дослухати, що мама говорить. А цього, прецінь, невільно. Навіть коли б мама сварила, то треба вистояти й вислухати до кінця, але тепер до цього не має сили. Дійсно, таки не має сили, чи не можна раз цього зрозуміти?

Але Дарка замолода, щоб і її хтось мав розуміти. Замолода ще на власні болі.

Так, певно, думає мама, бо заходить Дарці дорогу до хати, бере сильно, так сильно за рам'я, що аж болить, і не кричить вже, а сичить Дарці у саме лице:

— Я тебе питаю, де ти дотепер була?..

Дарка не пробує звільнитись навіть від болю на рамені. Мовчить одну хвилиночку, а потім каже, навіть не злісно:

— Ніде не була…

Дарка мусіла це сказати особливим голосом і — особливими очима, бо мама пускає її руку і каже докірливо, але вже без лайки, може, навіть з жалем:

— Тобі знову вже муха на ніс сіла…

Але це неправда. Мама не сказала того, що думала. Мама вже знає, що Дарку щось болить. Тільки мама не хоче ще признати того болю, не хоче допитуватися, не хоче втаємничуватися, бо… може, не має часу, щоб розігнати той біль. Це Дарка чує.

Дарку вже ніхто не зупиняє: вона йде до вітальні, бо там на день спущені штори в вікнах. Лягає горілиць на отоману і думає, якби це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай пів години нічого не думати. Але так не можна: думки, як горобці від зерна, відстрибують від того тяжкого на серці, щоб за мент знову бути при ньому.

Нічого не думати… бодай пів години нічого не думати…

Від шарудіння за портьєрами думки насторожуються: хтось увійшов до кімнати. Може, мама.

Кроки повільні й непевні: бабця.

„А все ж таки мамі зробилось жаль і послала до мене бабцю… — ластиться до серця м'яка думка. — Кохана мама, хіба це її вина, що має таку негарну доньку?"

Бабця намацує наомацьки отоману і присідає на краєчку:

— Ти знаєш, Дарухо, що сьогодні в нас на обід твоя улюблена страва? Ану вгадай, що таке?

Дарка борониться руками: чого поводяться з нею, як з дитиною? Пів села вже занюхало, що в них гриби варяться, а їй кажуть „вгадувати"… Бідна бабця, як незграбно береться вона розважувати її…

— Мене голова болить… мене дуже голова болить, бабцю, — каже, щоб залишитись сама.

Та це було дуже невластиво сказано. Бабця вже заметушилася:

— Не дивота… такі спеки, а ти, дитинко, ходиш у вовняній шапці… Чекай, я зараз тобі…

Вона вже готова йти по лікарство на біль голови. Дарка бере її за руку, зразу за одну, а потім за обидві:

— Бабцю…

Бабця нахиляється над нею. Дарка навіть у притемненій кімнаті бачить, що бабці тремтять губи. Щось тепле, лоскотиве клубиться в горлі.

— Бабцю… — і мимовільний рух рукою за бабцину шию. Вже рука нагинає бабцину голову собі до вуха, вже ввесь таємний біль висить на волосочку, і та сама рука, що обняла шию, пускає її.

— Бабцю… прошу… прошу мені нічого на голову не давати… тільки… прошу попросити сюди мамцю…

Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не протестує, не добивається таємниці, не налягає, тільки навшпиньки виходить тихо з кімнати.

І від цього образу бабці навшпиньках, перед якою щойно зачинено фіртку до серця, стає зразу гаряче на всьому тілі,