Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Що тобі, донечко?

Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо прорветься гребля десь там у серці, і таємниця виллється, як повінь. Дарка закидає мамі руки на шию, добру хвилину дивиться німо мамі в очі, а потім питає від самого серця:

— Мамцю… мамціку… прошу мені сказати… але прошу мені правду сказати… я дуже… дуже… погана?

Мама замахує головою, якби бджола вкусила десь у саме око. В цій хвилині злітає Дарці каменюка з серця: тепер вона вже напевно знає, що вона не дуже погана.

— Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Та ж ти мамцина люба, гарненька доня… Хто має такі, як моя доня, розумні гарні оченята? Ну, хто? А кому мамця розчісує щодня коси? „Наші" гарні, золотисті коси?..

— А про веснянки мовчить… мовчить… — щипає щось за серце Дарку. — Ніхто мені нічого не говорив… а чому Ориська не має веснянок?

Мама сміється.

— Дурненька моя „панна". Хто має кілька весняночок на носику… то значить, що він здоровий. Ориська не має тому веснянок, бо вона анемічна… чи ти не знаєш, що вона п'є тран? Дурненька… Дарка дурненька…

Тепер Дарка і собі сміється, що звучить, як пісенька щастя. Потім якось само з себе Дарка опиняється у маминих раменах… Лежать притулені до себе так близько, що Дарка чує, як б'ючка на маминій шиї вибиває такт. Щасливі собою і своєю любов'ю, не відриваються одна від одної, нерозривні, з'єднані в одно так, як тоді, заки ще Дарка світ побачила.

Холодком, як сонце збирається постілоньку розстелити, вибирається ще раз до Орисі. Нові думки, хитрі й підступні, гудять у голові, як чмелики. Ориську застає на порозі веранди. Саме в перехресних вогнях останніх променів добре спрацьованого того дня сонця.

— Хай собі буде, що вона п'є тран, але вона таки гарна… дуже гарна… Вона як весна, — знаходить порівняння, хоч не розуміє його.

Орися, доглянувши її, замахує руками, як ластівка крильми.

— Ах, Дарка…

— Знаєш, Орисько, я забула тобі сказати…

(Це неправда, бо забава ця мала бути на останній день обчислена несподіванка).

— …що мамця обіцяла мені на уродини забаву зробити… Будеш ти, Ориська, твій татко, твоя мамця… може, й пан директор… може, навіть і Данко…

Це останнє — мушка на гачку, але рибка ловиться і без цієї мушки. Орисині очі спалахують, як вогні на Івана.

Вона прилягає до Дарки й відразу хоче всі подробиці знати: коли акуратно? Хто буде? Чи будуть вони разом із старшими бавитись? Вночі? Вдень? В яких суконках? Що буде з солодощів?

Дарка відповідає, що знає й чого не знає. Коли між питаннями й відповідями паде підступне, на центиметри згори виміряне, питання:

— А ти… ти… йшла сама тоді, як… тобі Данко кланявся?

Ориська не полапується і каже:

— Та звідки! Я йшла з Софійкою… ми ходили до пані Стефки по рожу…

— Дарка, до тебе гості, — голос мами несе з собою й осторогу (може, розпатлана, може, заїджена овочами панна гімназистка…) і радість, врешті, і міх відповідальности за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.

Дарка, як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застигла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, суконка, очі, усмішка.

— О, я вас злякала, — каже ясна панна й простягає до Дарки руку.

— Зовсім ні, анітрохи.

— Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни.

— Оля Данилюк.

„Ляля! Ляля — Данкова сестра з Відня… — защебетала думка Дарки. — Вітаємо, вітаємо…"

— Ви з Відня приїхали? Приїхали до нас… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…

І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться десять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, „Дарок", що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі — Данковій сестрі з Відня.

Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістанеться, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:

— Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… вакаціями мусимо з концертами по „курортах" їздити… Але я сказала собі: цих ферій вже ні… Ні і ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інколи мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю: люблю я музику, чи ні? Я приїхала так, кажу до Данка: „Ну, покажи мені тих панночок, що про них ти писав мені"… А він, Fratz einer[5], каже, що він усіх тільки „здалека" знає…

Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село — це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмисне мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила. Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі будемо знатися… вже, певно, всі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?

Певність