Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар
– На об’їзній бігборд дурний про ліс знаєш? Біля нього чекатиму! І давай без запитань! Їдь уже швидко, бо справа термінова! – не дав Іванові змоги відповісти, відрубав зв’язок.
– Бережіть… Бережіть… Бережіть… – знай бурмотів, чекаючи Залусківського, як останню надію.
– Оце ти, Жоро, мене підставляєш! – Залусківський навіть не намагався приховати обурення. Всякого бувало у їхньому житті, не пацани давно, обом – за шістдесят! Не раз допомагали один одному обійти закон чи мати від нього особистий зиск, але щоби робити приятеля співучасником свого косяка – такого ще не бувало!
Якби ж Іван наперед знав, нащо пхається поночі на об’їзну! Побачив суддю без «лексуса»: тупцював на своїх двох, як проста людина, під «Бережіть ліс». Костюм пожмаканий, піджак і руки у крові! Ускочив в автівку Залусківського, наказав: жени до свого мисливського будиночка, там усе розповім. Але й у файному зрубі, що заховався посеред лісу далеченько і від об’їзної взагалі, і від місця нічної пригоди конкретно, спочатку заковтнув дозу горілки, виматюкався так брудно, що навіть Залусківський скривився, і тільки потім признався:
– Я тільки-но якогось козла збив. Ти – моє алібі!
– Яке алібі?
– Залізобетонне! – роздратовано відповів суддя. – Чи я «лексус» отам покинув, щоби отут твої скиглення слухати?! Не сци, Іване! Прорвемося! Усім маєш казати, що я приїхав до тебе на своїй автівці десь перед північчю, що відпочивали усю ніч із горілочкою…
– А «лексус» твій?
– А «лексус» мій уночі якесь дурне падло вкрало. Бач, захотілося йому покататися на крутій автівці і людиною себе відчути. Ну, і наїхав на ще одного такого ж барана. Перелякався, автівку покинув і втік. Отак справа виглядатиме. А далі ми дамо їй хід саме у цьому напрямку.
– Жоро, я вже не кажу про те, що у мене паркан три метри заввишки, собаки і камери…
– Камери повимикаєш, а «лексус» я… нібито на під’їзді до твоєї фортеці залишив!
– Припустимо! Але ж доведеться знайти, кого за кермо «лексуса» посадити?
– Воно тобі треба, Іване? То – не твої діла. Є люди: знайдуть, посадять… Ти затям: ми з тобою геть нічого про все те не знаємо. Що мій «лексус» вкрали, що ДТП сталося. Ми оце від півночі бухаємо, як молоді, бухатимемо до ранку, а щоби нам ніхто не заважав, зараз же вимкнемо мобільні.
Суддя вимкнув свій мобільний, уп’явся недобрим поглядом у Залусківського.
– Вимикай! Чи спочатку хочеш знати, що матимеш за свою маленьку дружню послугу?..
– А чим ти, Жоро, таку підставу зможеш мені компенсувати? – відповів Залусківський зверхньо. Минули ті часи, коли він услід за олійнею і кролятником, що згоріли разом із Шанівкою, втратив землі, за які заплатив хоч і незаконно, хоч і копійки, але ж – свої копійки! Надолужив… Та так надолужив – хоч хазяїном району називайся, хоч королем – у брехні не звинуватять.
– Ти, Іване, дивлюся, перестав закон поважати, – набундючився Нечитайло. – Така позиція завжди боком вилізала!
– Не заводься, Жоро! Поможу! Але ти про це не забудь! – відповів Залусківський, вимкнув мобільний, бо, дідько, куди подітися?
– А ти так поможи, щоби я ніколи не зміг того забути! – суддя став стягувати закривавлений костюм. – Перевдягтися знайдеш? А моє лахміття спалити треба! Зробиш?
– Звісно, спалю! Мені ще тут тільки твого закривавленого одягу не вистачало!
– За це і вип’ємо! – резюмував суддя.
Насправді, всю ніч пили. Чи від того, що відверто дратували один одного, чи від того, що обоє відчували однаковий прихований страх, на ранок ще усвідомлювали дійсність і пам’ятали причину нічного запою.
Суддя оцінював ситуацію більш адекватно, тому запропонував збадьоритися під прохолодним душем перед тим, як увімкнути мобільні. Залусківський з ідеєю погодився, та реалізувати її делікатно не зумів – запхався до душової кабінки разом із суддею… А раніше ж дружбана Жорку Нечитайла абсолютно голим ніколи не бачив! Навіть у лазні простирадлами прикривалися. І так вразили старого пузатого Залусківського зів’яла обвисла шкіра судді, сальні боки, кривуваті волосаті ноги і живіт-гарбуз, з-під якого чоловічі причиндали й не роздивитися, аж засмутився: сильно здав Жорка…
– Сильно ти здав, Іване, – почув голос судді. Очі підвів: Жорка Нечитайло із відвертим співчуттям роздивлявся голого приятеля.
– Ти хвилюйся за те, аби я тебе, Жоро, не здав! – психонув Залусківський.
Вискочив із ванної кімнати, і хоч мріяв, аби суддя забирався вже світ за очі разом зі своїми косяками, втямив врешті: нічним застіллям забезпечення Жорці алібі не обмежиться – мінімум до обіду тирлуватиметься у мисливській хатинці Івана.
Роздратувався ще більше: якого він має судді допомагати? Цей козел Нечитайло останнім часом знахабнів, став заходити на Іванове поле впливу. Таке враження, що хоче посунути Залусківського. «Дідько, гнати його треба! Бо чим заплатить мені за поміч? – подумав. – Нічим! Наразі мені Жорині послуги – геть зайві…»
Та один вранішній дзвінок змусив Івана Залусківського оперативно переглянути пріоритети, навіть повірити: суддя вляпався у лайно не випадково, а лише для того, аби стати у пригоді йому, Іванові.
Тільки увімкнув мобільний. Продивлявся пропущені, спостерігав за суддею, який уже збрехав синові, як приїхав до Івана погостювати, і тепер дуже натурально обурювався тому, що «його “лексус” вкрали якісь покидьки, ще й людину на ньому збили, а що поліція робить?!» І тут задзвонив мобільний Івана. Телефонував Василь, моторний секретар і помічник Залусківського, який уже готував для шефа ґрунт на осінні вибори.
– Іване Миколайовичу, вибачте, що турбую у вихідний, але ви…
– Хлопче! Короче!
– Шанівка – це ж ваш майбутній виборчий округ…
– Ще корочє!
– Там нині вранці труп невідомого чоловіка знайшли. На покинутому обійсті у саду за балкою. Кажуть, багато років пролежав. Ніхто не знає, що там сталося…
«Я знаю!» – подумав Залусківський. Василь продовжував торохтіти у слухавку, а перед очима Івана вже стояла картинка чотирнадцятирічної давнини. Струсив спогади.
– І нащо ти оце все мені розказуєш? – помічникові.
– Подумав… Може, на цьому активізуватися перед виборами. Заявити позицію, взяти участь… – вже не так упевнено відповів Василь.
– Щоби я на мертвих популярність завойовував? Та ти дурний? Я заради живих у політику пхаюся, мать твою!
Зв’язок відрубав і раптом відчув… полегшення. «А на що я сподівався? – подумав. – Що з роками усе саме по собі розсмокчеться? Давно ясно було: проблему доведеться вирішувати. І отут, трясця матері, Жора мені згодиться!»
Суддя строчив смс-ки у район із вимогою «терміново знайти викрадачів “лексуса”, бо сам знайде…», коли Іван поставив перед ним склянку розсолу і сказав:
– Я тобі допоміг, Жоро, тепер твоя черга.
– Скоро ти… зорієнтувався, – здивувався суддя.
– Карта так лягла.
– Яка карта?
– Сьогодні у Шанівці старий труп знайшли. Так хай його якнайшвидше до району заберуть, типу для розслідування, і там тихо прикриють справу. Зможеш організувати?
Суддя кинув на Залусківського чіпкий погляд.
– Ти його?
– Ні, –
