Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар

Не дай Боже нікому… Як підскочив! Відбіг подалі, штани-сорочку скинув, з ніг-рук-тулуба мурах струшує, стогне. А мурахи – всюди! Та кусючі! Залусківський про все на світі забув. Як рвонув до дороги, яка з’єднувала Килимівку з Шанівкою. До Шанівки – рукою подати, та тільки допомоги не дочекатися, бо на той час нікого, крім напівбожевільної Раїси, у вигорілому селі не лишилося: темне, мертве. Ошелешений, напівголий рвонув до Килимівки…

Вже за годину, умитий, перевдягнений у чуже, та все ще збурений несподіваною навалою дивних подій повертався до місця, де залишив своє майно, з чоловіком килимівської вчительки Степаном, який прихопив потужний переносний китайський ліхтар, завів свого старого «жигуля» і повіз Івана джип визволяти. І тут сталося найдивніше: на ґрунтівці, яка вела до старого кургану і мазанки, чоловіки не побачили файного «джипа гранд чирокі».

– Іване, може, ти не тут його кинув, а в іншому місці? – обережно спитав Степан.

– Я схожий на дебіла? – ошелешений Залусківський вихопив у Степана ліхтар. Спрямовував його у різні боки, вдивлявся у світлові діри, наче позашляховик – голка мала. Очам не вірив: та тут же десь автівка лишалася! Тут!

Підтвердження отримав несподівано. У бур’янах обіч шляху раптом заголосила істерична мелодія, яку Іван поставив на вхідні дзвінки.

– Мій мобільний! Все правильно! Тут усе сталося! – світив ліхтарем у бік звуку, дерся бур’янами до гаджета. Вхопив його, відключив вхідний дзвінок, як зайвий тут і зараз, крутив головою. – А джип де?

Автівку так і не знайшли.

Залусківський довго складав два плюс два. Версію про випадковий збіг обставин відкинув одразу.

– Ти? Ти?.. – питав чи то в уявної Катерини, чи то у покійної Алки. – Відьмою стала? Ворожиш, щоби і наблизитися не міг? Думаєш, мене це зупинить?..

До наступної спроби підготувався більш ретельно. Перш за все від п’ят до маківки облився спреєм проти комах, та й того здалося недостатньо, тому прихопив ще й гель, який притишував запалення при укусах мурах. Потім поклав до кишень два мобільних! Стосик грошей. Хотів прихопити шкіряний собачий поводок: довгий, міцний. Подумав і відклав. «Мій ремінь спрацює не гірше», – вирішив. Нову «субару форестер», придбану на заміну «джипу гранд чирокі», який так драматично і передчасно пішов з життя Залусківського, залишив на подвір’ї своєї килимівської хати. Фантазії підказували мати при собі ще й великий чорний пластиковий мішок з лопатою, та Залусківський відкинув їх тільки тому, що вважав за краще залишити руки вільними, а не займати їх важкими предметами.

Коли ніч упала на ще теплу осінню землю, перехрестився затято, наче на подвиг збирався, пішки попхався до мазанки. Насторожено йшов. Прислухався до кожного шурхоту. Вдивлявся у чорне на чорному, весь час спотикався, та про те, що пішов без ліхтаря, не шкодував. Виказати себе поночі Залусківському здавалося першим кроком до провалу. А так і сам – чорний у чорному! Хто побачить?

Ніхто й не побачив. Відчув. Залусківський вже повернув з дороги між Килимівкою і Шанівкою на ґрунтівку, яка вела до мазанки, вже здолав третину шляху, вже бачив у темряві миготливі вогники світла: лилися, певно, з вікон мазанки. А звідки ще?

Аж зупинився. Очі примружив: це ж від мазанки вогники? Чи не забагато? Один, два… Чотири? Несподівано два вогники зрушили з місця, попливли у бік Залусківського.

– Та звичайно! НЛО! Що ж іще?! Це ж місце зачароване! – спробував жартувати. – А чому ж – пузом по землі? Літай! Ти ж – літаючий об’єкт!

За мить стало не смішно, бо вогники продовжувати невпинно наближатися. Пливли швидко на висоті приблизно метр від поверхні землі. І тільки тепер Залусківський усвідомив, що стоїть саме на тому місці, де минулого разу його файний «джип гранд чирокі» заглух, а потім і щезнув назавжди.

– Та що за фігня? – пробурмотів уперто. Насупився. Вдивлявся у вогники, які продовжували стрімко наближатися.

«Чого ж я лопату не взяв?!» – тільки й устиг подумати, коли з чорноти почув грізний рик, і тої ж миті на нього плигнув великий, страшний, як наймоторошніше нічне видіння, вовк.

Залусківський повалився спиною назад, встигнув інстинктивно виставити вперед зігнуту в лікті руку: намагався прикрити лице. Вовчі зуби уп’ялися у передпліччя. Чоловік не відчув нічого, крім сухого факту проникнення чужорідного тіла у його власне. І хоч болю не було, заволав так відчайдушно, аж ніч прислухалася, хоч насправді видушив із себе лише тоненький мишачий писк. Паморочилося. Усі відчуття забивав сморід, який ішов від тварини. Мозок ідентифікував його, як запах смерті.

– Прости! Прости! – забелькотів перелякано.

Вовк розтиснув зуби, та з місця не зрушив. Стояв над поваленою людиною, дивився в очі. І той сморід…

– Прости… – мозок підказував Залусківському: треба повторювати саме те, що вирвалося у мить безнадії. – Благаю… Прости, прости…

Вовк відступив на крок. Ще… Зник у ночі.

– Мамо рідна… Мамо моя… Мамо… – Залусківський не підвівся, не підскочив. Задкував, сидячи на землі, спирався на зранену руку і тільки тепер відчув пронизливий гострий біль. – Мамо, мамо… – знай повторював.

Чергова невдала спроба не породила у душі Залусківського милосердя. Зарядила люттю, намалювала наступний план – простий і безпечний для виконавця особисто: підпалити мазанку Катерини здалеку з військової сигнальної ракетниці.

Що могло піти не так? Хата не загориться? То він двічі стрільне. Тричі, як треба. Не вб’є, не знищить мазанку на попіл, то хоч налякає дівча до усрачки, і хай потім кумекає: чи є їй сенс Залусківського чіпати?.. Те, що увесь цей час ніхто його не чіпав, ще більше ятрило душу. Хоч і сумнівався у тому, чи причетна Катерина до дивних подій, які відбулися із ним на підступах до мазанки, від нападу не відмовився. Навпаки: чергова спроба мала підтвердити чи розвіяти сумніви.

Ракетницю купив узимку. Дочекався відлиги, щоби сніг зійшов, вирядився у камуфляж…

– На вовка полюватиму! – ляпнув п’яному в лахміття Федору, чоловікові підприємиці Тамарки, якого перестрів за селом.

– А ружжо де? Знову у штанях? – проварнякав той.

– За своїм слідкуй, бо усцишся, поки додому дійдеш! – Іван проводив Федора роздратованим поглядом, посунув до кургану.

Шлях і години не забрав, хоч чимчикував тихо, роззирався насторожено. Дійшов до того місця на ґрунтівці, де двічі його спіткали цілком конкретні біди. Зупинився. Перехрестився.

– Допоможи, Боже! – попросив душевно.

Завмер, очима: стріль! Спрацювало? Бачить: земля під ногами не провалюється, вовки з кущів не вискакують, не гиркають погрозливо, навіть мурахи, суки, сплять!

– То я далі йду. Добре?.. – потроху продовжив шлях до кургану.

На верхівці заліг. Вже ракетницю дістав, а душу сумніви муляють. Щось не так… Надто просто! Надто легко і без проблем!

– Чого я метушуся, як та целка перед