Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар
– Вбивство? Нефартовий день для Петра, – мовив Тарас Гордієнко, молодший син підприємиці Тамари. Приїхав того ранку до Шанівки на переробленій під ручне керування напіввантажній «Toyota ProAce City Verso Long», побачив практично усе населення села біля постаменту і навіть припустив: бунтуєте?..
– Тарасе, якщо ти товар до кіоску привіз, то зараз не зможу його прийняти, – відказав йому Поліщук, який, крім усього іншого, тричі на тиждень не тільки торгував у Тамарчиному кіоску, а й зробив там громадську приймальню.
– Та ні! Я не з товаром. Інше діло є. – Тарас роззирнувся, побачив Петра Нечитайла на пагорбі біля покинутого обійстя, огородженого смугастою біло-червоною стрічкою: поліцейський офіцер тупцював під горіхом, жваво щось пояснював комусь у мобільний.
– Мені би з Петром побалакати, – додав.
– Не зараз! – відповів Артем.
– А з Людкою можу? Петро ж з дружиною приїхав?
– Тут вона десь…
Староста роззирнувся, та замість дружини Нечитайла наштовхнувся поглядом на збуджені сяючі очі її молодшої сестри: посеред вулиці Стаська Поливанова товклася разом із Уляною, старшою дочкою неблагополучної Шамраїхи, прислухалася до розмови старости з Тарасом. І таки все чисто чула, бо раптом рвучко випростала руку, як школярка на уроці, що дуже хоче, аби її помітили.
– Я знаю, де Люся! – вигукнула.
І вже йде до чоловіків. Старости Поліщука наче не бачить, з Тараса очей не зводить.
– Ходімо, Тарасе! Проведу тебе, – сказала аж надто голосно, ніби намагалася приховати хвилювання під покривом упевненості.
Тарас глянув на дівча здивовано: хто така? Погляд із викликом, волосся рожево-фіолетове на всі боки стирчить, з-під розстебнутого дощовика пуп видно, бо короткий топ лиш груди прикриває – вже доросла? А шкіра така чиста-оксамитова, очі наївні. Ще дитина.
– Я Анастасія! Люсіна молодша сестра, – Стаська читала Тарасові думки. – Ми теж із шанівських. Як і ви! Моя Люся з твоїм старшим братом Сергієм колись…
– Дружили?
– Типу того.
Тарас усміхнувся:
– Показуй, де тут твоя сестра, Анастасіє.
– Стася! Мене всі Стасею звуть. Але мені більше подобається так, як ти кажеш: Анастасія.
Шанівською вулицею Стаська закрокувала поряд із Тарасом. Все косувала на хлопця, наче вимірювала відстань між ними, бо боялася випадково торкнутися його руки. Не витримала градусу емоцій, швидко озирнулася до Улянки, усміхнулася їй так щасливо і задьористо – аж усі квіти по всьому світові від тої посмішки розцвіли. До Тараса повернулася.
– Он у ту хату Люся зайшла! – вказала на акуратне причепурене обійстя.
Людмила від усього серця хотіла допомогти чоловікові, але собі – більше, тому й Петрове завдання побалакати з шанівцями виконала з урахуванням власних інтересів. Перекинулася кількома словами з ДНК, із подивом з’ясувала: виявляється, давня її шанівська подружка Катерина вже не перший рік живе не у мазанці за селом, а у Шанівці, у хаті удови Раїси.
– Так це ж мені підходить!
Роззирнулася похапцем, наче сеї ж миті мала уздріти Катерину біля постаменту, де зібралися люди. Аж ні – не видно! І вже цікавість Людмилу бере, бо сто років не бачила подругу. Якою стала?
– Не проблема! Сама до неї піду. Корона з мене не впаде!
Рішучо подалася до Раїсиної хати, на подвір’я зайшла, зупинилася, аби дух перевести і запитання сформулювати, бо мала якось випитати у Катерини про її нічні походеньки.
– Хіба це головне?! – раптом призналася собі.
Двір уважніше оглянула, аж жахнулася: геть нічого не змінилося на знайомому з дитинства сусідському подвір’ї! Тут колись малою гралася з Сашком, Людмилчин тато разом із Сашковим татом дядьком Романом разом колупалися у старому їхньому «жигулі», а Людмилчина мати разом із Сашковою матір’ю тіткою Раїсою ліпили вареники на всю компанію. І співали.
Спогади накрили: Сашко загинув, дядько Роман згорів, а потім і рідне село. Їм із Катькою тоді по скільки було? Тринадцять? Чотирнадцять? Як Стасьці нині! Людці пощастило: з батьками лишилася, життя склалося, а Катька… Тій – особливі дари, бо ж нічого не буває безплатного. Людмила тепер це точно знає.
Тільки подумала, аж бачить: з-за хати на подвір’я молода жінка йде.
– Катя? – роздивлялася, не приховуючи цікавості. – Катю, ти?
Катерина зупинилася. Дивилася на Людмилу ошелешено, наче інше своє життя згадувала. Та така… гарна стала! Тоненька, наче травинка, коси густі-хвилясті – аж розкіш, лице як з ікони, коли все є на тому лиці – і шкіра матово-молочна, і ніс витончений, і брови виразні, і вуста, та всю увагу забирають на себе невимовно сумні світлі очі. Та така, дідько, молода! Наче й не двадцять вісім – вісімнадцять! «Я б подивилася на неї, коли б вона двійню виносила!» – подумки психонула Людмила. Вище підсмикнула джинси на дебелій дупці.
– Ти красивою стала! Чесно! А мене не впізнала? – спитала обережно. Напружилася: ще пам’ятала останню зустріч із подругою після пожежі у Шанівці. «Прощавай», – сказала тоді Катерина, зачинивши перед носом подружки двері.
– Упізнала, – м’яко усміхнулася Катерина. – І чогось захотілося гукнути: Людка! Як колись.
Людмила так зраділа неочікуваній Катерининій привітності, аж видихнула з полегшенням:
– Ото біда! Хочеш казати «Людка», то й кажи! Чи ми чужі? Все дитинство – нерозлучні були.
– А ти… чого тут? – спитала Катерина.
– А ти не знаєш? У вас тут – надзвичайна подія!
– Не виходила сьогодні з двору. Тітці Раїсі геть погано. Я вночі навіть для неї одну траву відшукати намагалася, та все марно. Значить, до похорону слід готуватися.
Людмила пожвавішала, наче новина про те, що бідолашній Раїсі недовго залишилося, неабияк тішила.
– Так ти усе ясно бачиш, Катю! Аж страх бере!
– Не бійся, Людко.
– От легко тобі казати! А я боюся! Так сильно боюся, аж ригаю іноді! Чесно!
– І чого боїшся?
– Один козел примушує мене до цього… Коротше кажучи, щоби я з ним трахалася. І він до дідька впливовий: просто так послати його під три чорти не вийде. А в мене ж – сім’я! Чоловік, сини. Та й, якщо вже чесно, гидую я зі старим! Допоможи, подружко!
– Усім допомагаю, чим можу.
– Оце гарно! Оце діло!
Людмила заметушилася, стрільнула очима: нікого поблизу нема?
– Чуєш, Катю! А давай до хати зайдемо, бо щось я… ніби замерзла! – збрехала.
На чепурній кухні швидко дістала клаптик старої квитанції за газ, що завалялася у кишені, ручку.
– Я тобі на папері прізвище і посаду покидька напишу, а ти… наворожи, щоби те падло вже… сконало.
– Людко! Не займаюся я таким!
– Добре! Хай живе, але щоби посаду втратив. Бо при посаді він і з інвалідного візка мене тероризуватиме. А от коли дадуть копняка під зад, отоді я йому все пригадаю!
Людмила швидко написала прізвище і посаду свекра, поклала папірчик на стіл, насторожено глянула на Катерину: стояла біля столу, закинула голову вверх, очима – у стелю так, наче й немає зовсім стелі, лиш небеса. А Катеринині думки, як і очі, туди і спрямовані, до небес. «Чи вже ворожить?» – Людмила напружилася. Підсунула папірчик ближче до Катерини.
