Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар

Тільки вимовила, аж – ніби шурхіт ледь чутний. Стаська насупилася з досадою: та хіба? Улянку обійняла, як малу дитину, обома руками, на старі вишні-яблуні витріщається, аж очі пече. Та хіба?!

Аж бачить: серед дерев здичавілого саду чорна людська постать повільно рухається. Крок ступить, зупиниться. Нахиляється до землі, ніби шукає там щось. Потім розгинається і ще крок ступає. І знову до землі нахиляється, та стільки, здається, зловісного у кожному русі.

– Бачиш? – Улянка шепоче. А сама і не дивиться, у Стасьчине плече зарилася.

– Бачу, – Стаська їй.

– Біжімо?

– Тихо ти! Мовчи! І не рухайся!

– А хто там?

– Людина.

– Чоловік чи жінка?

– Не розібрати.

– Що робить?

– Іде.

– До нас?!

– Не бійся! Вже від нас рухається… До провулка! – Стаська спостерігала за чорною постаттю, коментувала. – Вже з провулка на вулицю вийшла і суне до центру Шанівки.

Улянка відірвалася від Стаськи, шию витягнула, хвилини зо дві вдивлялася в ніч.

– Це Катерина! – прошепотіла врешті. – Мамка каже: вона відьма!

Стаська дивилася Катерині вслід, аж поки чорна постать остаточно не розчинилася у темряві. Наче хотіла переконатися: жінка точно пішла, вже не повернеться. Вичекала ще хвилин кілька, дістала мобільний, зафіксувала час на екрані.

– За десять хвилин північ, – мовила тихо, підвелася. – Устигнемо.

– Що устигнемо? – Улянка знову перелякалася.

– Подивитися, що Катерина у садку шукала.

– Навіщо? Я не піду! Стасько! Чуєш? Побігли краще дивитися на секс! Благаю!

– Улько, ти не допетрала?! Відьма! У дивовижну ніч після весняного рівнодення! Коли все навкруги залили дощі, а тут наче спеціально для неї – зірки і місяць… У таку магічну ніч відьма щось шукає у старому садку, куди шанівці взагалі ніколи не заглядають. Та вона для того і розігнала дощ, аби з-під дерев щось чарівне забрати!

– А може, вона нічого не шукала! Може, вона, навпаки, там щось залишила!

– Тим паче! І тобі не цікаво, що саме?

– Геть нецікаво! Я хочу додому! Стасю! Ти куди?..

Стаська вже підхопила рюкзак, залишила у траві розстелену хустку, на якій лежали приготовані для ворожіння предмети, тихо посунула до дерев, посеред яких блукала Катерина.

– Повернися! – зойкнула Улянка. Зітхнула, приречено побрьохала за подружкою услід. – І що там? Що? – бубоніла. – Ніч! Темно! Ми – як сліпі. Однаково нічого не побачимо!

Стаська зупинилася приблизно там, де посеред дерев Катерина повсякчас нахилялася до землі. Увімкнула ліхтарик у мобільному, спрямувала промінь світла на землю, промацувала ним площину. Улянка тупцювала за Стасьчиною спиною.

– Що там? Що?.. – знай повторювала ледь чутно від жаху.

– Нічого… Трава нова, бур’яни старі. Сміття.

– Ходімо вже!

– Зачекай… – мовила Стаська, бо світло ліхтаря вихопило щось біле у невеликій порослій травою ямі з пів метра глибиною.

Підійшла ближче, аж розсміялася.

– Дивись, Улько! Тут компромат на пацанів із нашого класу, – спрямувала промінь на яму.

Уляна витягнула шию: у ямі посеред сміття і трави валяються якісь білі палички, здалеку схожі на сигарети.

– Що це?

– Людська рука. Частина пластикового скелета. Пам’ятаєш, минулого року хлопці його з кабінету біології стирили. «Хеловін, Хеловін». Йолопи! Давай візьмемо цю руку, а в понеділок підкладемо комусь із них у парту.

– Нащо?

– А що? Пробачати дебільні вибрики? Я – за справедливість. Накосячив? Отримай отвєтку! Тільки так має бути!

Стаська міцніше перехопила мобільний однією рукою, нахилилася до ями і вже простягнула руку до купи білих кісток, та раптом завмерла. Відсахнулася рвучко, ледь не впала. Вхопила Ульку за куртку, тягнула геть.

– Ти чого? Чого?! – белькотіла Улька. Від жаху ледь трималася на ногах, спотикалася, але разом зі Стаською дерлася геть від страшного місця.

Зупинилися, лиш коли добігли до першої на їхньому шляху живої шанівської хати. Захекана Стаська глянула на подругу.

– То був не пластик! – видушила. Язик не ворушився, звуку власних слів не почула.

– А що?..

– Справжня людська рука!

– Як це? Стасечко… Не жартуй так! – Улянка ледь не розревлася.

– Улько… У ямі мертва людина лежить… – Стаська розгублено роззирнулася. Світ навколо раптом зірвався, наче пес із прив’язі, закружляв, та все швидше, швидше, і вже не розібрати: де дівчата опинилися, хто ще тут є, крім них. І задля чого…

Стаська повернула голову в бік живої шанівської хати: з вікон м’яке світло ллється.

– Хто тут живе? – шепоче, а власного голосу так і не чує.

– Так вона ж… Катерина! – читає по Ульчиних вустах. – Стасю… Чому нас до її хати принесло?..

Тої ночі дружина головного килимівського поліціянта 28-річна Людмила не спала. Після півночі врубала праску! Розклала прасувальну дошку! Вивалила у крісло чималу купу випраної постільної білизни, одягу… Глянула на годинник: пів на першу. Закінчилися: і п’ятниця, і робочий тиждень. Субота!

– Суботник… – уточнила розбурхано.

Та як ушкварила танці біля прасувальної дошки із розпеченою праскою в руці! Прасує і прасує, начебто сил до біса, наче до того увесь день на дивані вилежувалася. Так – ні ж! Вранці першою підскочила, чоловіка Петра і двійко п’ятирічних синів-близнюків побудила, гарячим сніданком нагодувала, малих зібрала, вивела надвір і навіть усадовила їх на заднє сидіння чоловікового службового «пріуса». Петрові залишилося лише закинути дітлашню до дитячого садочка.

Тільки чоловік з малими від’їхав, зателефонував свекор, а він – таке цабе, що не відповісти неможливо: голова районного суду Георгій Іванович Нечитайло.

– Ти вдома, Людмилко? – питає бадьоро, наче зранку сто грамів віагри заковтнув. – Я тут поряд… Зараз заскочу. Розмова є!

– Ой… Георгію Івановичу! А я вже на порозі! Вже вибігаю з хати! – Людмила виматюкалася подумки, бо як почула голос свекра, так плани і змінилися. Вона ж хотіла перед роботою прийняти душ, зробити гарний макіяж, закрутити рідке волоссячко кучерями, укласти його гарно, щоби, дідько, не просто припхати на собі до сільради новий вовняний костюм з блискучою емблемою Chanel, який напередодні отримала через «AliExpress»! Ні! Гонориста юристка сільради сільської ОТГ з центром у Килимівці точно знала, чого хоче від життя! Жодна зараза не мала нявкнути, мовляв, дивіться, який гарний костюм у Людки-юристки! Всі у Килимівці повинні були констатувати лиш один беззаперечний факт: такій красуні пасує нове вбрання. А для цього – душ, вимити волосся, фен-плойка-лак. І макіяж з акцентом на уїдливі хитруваті очі.

– Георгію Івановичу, а ви заїжджайте до нас увечері, коли Петро і малі вдома будуть, – защебетала у мобільний. – Так усі зрадіють.

– І ти? – спитав свекор.

– А я вже зраділа! – видушила скупу брехню.

Відрубала дзвінок, гайда оперативно збиратися, тільки б скоріше вискочити з хати на вулицю. Останнім часом Людмила більш за все боялася залишитися із свекром сам на сам у замкненому просторі.

Прожогом вскочила у новий костюм, закинула у сумку косметичку, залізла у гумові чоботи і скільки йшла поспіхом до сільради, стільки відчувала, як щось коле у спину. Наче свекор, який сказав у