Священна книга гоповідань - Павло Петрович Коробчук

І-два зреагував першим. Він притулився своєю вимазаною формою до бабусі, обійняв її, і повільно, ніби пританцьовуючи, повів її у квартиру. Вона охнула від обіймів і закинула голову догори, як романтична балерина в танці.

Усі гопники шаснули за ними. За кілька хвилин усі розсілися на кухні.

– Чого ви мене привели сюди, а не в спальню? – здивовано буркнула вона.

– Бабцю! – сказали всі троє Іванів одночасно. – Давайте ми відложимо наше ліжко на потом, ага?

– То ви для разнообразія спершу чаю мені зробити хочете? – гостинно усміхнулася пенсіонерка.

– Спершу ми хочемо у вас попросити знімать комнату, – нарешті видихнули гопники. – А там і чаю зробимо.

– Комнату?!

– Комнату, мама, комнату.

В повітрі зависла пауза, бабця замовкла і на кілька хвилин задивилася у вікно. Вона не кліпала, не ворушилася, здавалося, що й не дихала. У вікні й далі вистрелював кучерями хлопчик на гойдалці. І-три прикинув, що на неї накотився приступ маразму. І-два здалося, що вона вже приміряє на себе сосновий лапсердак, І-раз сказав до неї:

– Ну, об’яву про зйом комнати хіба не ви оставляли на стовбі?

Ну навіщо пенсіонерці, в якої нема ні внуків на прив’язі, ні собаки в тераріумі, ні вазона в скафандрі, ні здоров’я в черепі, комусь здавати кімнату? Щоб заробити?! На що і нащо їй заробляти? Пенсії на ліки не вистачає, так хоч на пиво є, думала часом бабця.

– Мене Зося звати, – відповіла вона так, ніби на секунду випірнула з-під води вдихнути повітря, і знову скам’яніла.

– Мене – Коля, – кивнув Іван перший.

– Мене – Діма, – фантазував Іван другий.

– І я – Діма, – підтвердив Іван третій для більшої правдоподібності.

Далі знову кілька хвилин тривала підсліпувата й глуха, ніби целофан на голові, мовчанка. Івани нервово стукали пальцями по столу. Вони доганяли, що вона їх в очі не чує, у ній ніби хтось вирубав світло. Мовчки розмахували один перед одним руками і мигали очима: типу, може краще з холодильником перетремо, шоб хату на нас він переписав?

– Да, – знову прокинулася стара і залепетала далі, так, ніби їй поміняли батарейку, – оставляла я об’яву, помню. Дак по ній уже півроку ніхто не обращався. Добре, шо пришли.

– Бачте, як всьо харашо, – вишкірився І-два. Оскільки з усіх видів сміху він умів тільки реготати, то штучна приємна усмішка ледь не надірвала йому кутики губ.

– Тіки для цього діла, – взяла себе за голу грудь пенсіонерка, натякаючи на інтимне, – кімнату в мене знімать не нада. Для цього діла мені й платить не нада. Просто можете робити все, шо хоште. Живіть, скіки влізе. І мене беріть, скільки влізе. А потім вже й пийте свій чай, а мені тільки пива принесете. І хліба буханку. І стакан води перед смертю.

Хлопці перезирнулися, зі скрипом в очах, через жалісливий момент. Їхній план, зважаючи на маразм баби, треба дещо підрихтувати. В зіницях загорілася дика іскринка – вони прозріли, що стару бабу, яка б вона не була хирлява, можна буде юзати не лише за одним планом, а й за іншим, на який сама ж вона й напрошується. Гопники – народ невибагливий, їх теж можна зрозуміти.

До того ж вони знали про неї важливу деталь. Перед відвідинами бабці пацани терлися біля кожної з квартир, де живуть передсмертні пенсіонери району, й пронюхали, що у цій хаті живе радянська валютна проститутка, в якої з усіх своїх, так би мовити, трудових нажитків лишилася тільки ця трикімнатка. Дітей серед трудових нажитків у неї не було. І вона дійсно пережила кілька інфарктів, тому трішки недочувала, трохи криво ходила і останнім часом чомусь почала пити пиво, стверджували сусіди.

– Лади, бабуню, домовилися, – І-раз простягнув їй руку, як діловий партнер, хоч трохи й побілений лелеками.

стали жить-поживать і добра наживать

Далі мутка пішла, як по маслу. Хлопці почали жити в бабусі, розказали їй, що вони – будівельники, трудяться на будівництві бізнес-центру в цьому районі і тому саме підшуковували щось поруч із місцем роботи.

Зранку до вечора вони пропадали в тундрі вулиці, вранці купували старій буханку хліба й пляшку пива, ввечері вдома шпіляли в карти. Так минув тиждень – в передчутті, в притиранні до пенсіонерки.

Паралельно, на тижні інші бандити звели їх із нотаріусом, який був давно й міцно замішаний у махінаціях з підробкою документів. За плотний процент він погодився на співпрацю. Всю необхідну документацію, яку нотаріус вручив їм, вони заховали під шафою в тій кімнаті, в якій поселилися, і домовилися, що запросять його з усіма необхідними печатками та завіреннями після того, як стара підпише папери.

сокира і міліція?!

Вранці наступної суботи І-три повертався на метро на зйомну квартиру з наркотою в кишені, за якою катав до бариги.

І-раз прокинувся пізніше й пішов, як і щоранку до цього, за пивом і хлібом пенсіонерці.

І-два кімарив далі.

В останню секунду сну йому наснилося, що йому в голову летить величезна фугасна бомба, на якій були намальовані жіночі вуста. І в момент удару в голову він раптово прокинувся від справжнього удару, який пролунав в реальності, з коридора. Нічо собі сексбомба, подумав І-два.

Він прокинувся й автоматично глянув на вхідні двері в кімнату, для чіткішого розпізнавання джерела звуку. І побачив, що у двері його кімнати забуксувало лезо сокири! Гостре, довге, на кінчику стирчав шматок дверей.

Лезо заворушилося, хтось пробував дістати сокиру з іншого боку дверей.

Що Іван мав подумати в подібній ситуації? Він нічого не думав, він знав, що в подібних ситуаціях думати не треба. Підле й підступне середовище вулиці, в якому Івани здобували собі засоби на проживання, навчило, що в певні моменти думати не треба, можна тільки діяти. Так і кажуть – пацан не думає, пацан рішає. Та спершу він спитав:

– Опа, хто там? – так, ніби до нього в двері не ломляться з сокирою, а дзвонять у дзіночок, а він сидить перед увімкненим телевізором в гівношльопах і халаті в тигрових кольорах. Ні, щоб крикнути: «У мене в руках валина! Не гони!», або «Сишиш, Вася! Кому на Одесу?» тощо.

У відповідь прозвучав ще один тупий удар сокирою.

Хтось вміло і впевнено проривався в кімнату і, очевидно, не збирався розмінюватися на такі дрібниці, як привітання й реверанси.