Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

Місяць западав за край західних гір на тлі чарівного безхмарного неба, в повітрі повіяло прохолодою, а цвіркуни у траві своїми тужливими мелодіями наче не відпускали гостю додому з цієї запущеної оселі.

«Навіть як цвіркуни

Вгамуються співати,

Не перестануть

Сльози литися

З очей моїх», —

сказала гостя, не маючи сили сісти у карету.

«Невпинним співом

Цвіркуни

На очі наганяють сльози.

Та й ви, спустившись з піднебесся[18],

Окропили сад росою.

Здається, я вже скаржусь...» — передала через служницю мати покійної наложниці.

Замість коштовних дарунків, недоречних за такої сумної нагоди, мати передала гості на згадку про дочку її святкову одежу й прикраси для зачіски, приготовані на такий випадок.

Що й казати, молоді служниці покійної щиро сумували за нею, і, звиклі до розкішного життя в палаці, сумували за його стінами, тож щоразу, згадуючи про Імператора, квапили матір переїхати туди, але вона не зважувалася на такий крок, бо, мовляв, поява її, горопашної особи, в палаці викличе серед придворних неприємні пересуди, а спокійно розлучитися з онуком вона не зможе навіть на коротку мить.

Мьобу вельми зворушило те, що Імператор ще не спав, а, нібито милуючись пишним цвітом у внутрішньому дворику, перемовлявся з кількома чуйними придворними дамами. Остан­нім часом він постійно, днями й ночами, переглядав сувої з картинами до «Вічного смутку», намальовані на замовлення імператора Уда[19], з японськими піснями та китайськими віршами Ісе та Цураюкі[20], й незмінно згадував про них у розмовах.

Він докладно розпитав її про візит до матері покійної, а вона, розповівши про зворушливо-сумне враження від її оселі, передала йому листа від неї: «Ваша милість така незмірна, що я ніяковію... Але від Вашого послання, згадки про дочку, я поринаю в темряву відчаю.

Всохло дерево,

Що буйним вітрам

Дорогу перепиняло,

А мене непокоїть думка:

Що ж станеться з кущиком хаґі?»

Мати писала досить плутано й навіть образливо, але Імператор, напевне, пробачив їй, зваживши на те, що вона ще не отямилася після пережитого горя. Сам він намагався приховати свої переживання, але це йому не вдавалося. Безперестанку перебирав у пам’яті численні спогади про покійну, починаючи з того, як вони вперше зустрілися, і був приголомшений тим, що не помітив, як минуло стільки часу після останньої розлуки, хоча за її життя не міг обійтися без неї ані хвилини.

«Я постійно думав віддячити матері покійної за наполегливе прагнення виконати заповіт покійного чоловіка, старшого радника, — віддати дочку на службу до палацу, але тепер усе вже марно... — сказав Імператор, згадуючи про сумну долю матері. — А проте як виросте юний принц, щастя їй ще всміхнеться. Аби тільки довше пожила».

Мьобу показала йому подарунки.

«От було б добре, якби оця шпилька[21] була принесена з царства безсмертних...» — віддавався він нездійсненним мріям.

«Якби-то мав я

Чарівника,

То знав би

З його слів,

Де милої душа».

Хоча образ Ян Ґуйфей малював обдарований художник, картині бракувало яскравого подиху життя, бо пензлю не все підвладне. Її обличчя, як і лотоси на озері Тайє та плакучі верби коло палацу Вейан[22], було привабливим разом з розкішним одягом у китайському стилі, але Імператор, згадуючи свою ніжну, ласкаву коханку, не міг порівняти її з красою квітів і пташиним співом. Щоранку й щовечора вони присягалися, що «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою, а на землі ростимуть, як дерева із зрощеними гілками»[23], але потім вона покинула цей світ і залишила його з важким тягарем на душі від нездійсненої обіцянки.

Коли під шум вітру й комашине дзижчання Імператор віддавався сумним роздумам, ньоґо Кокіден, яка вже давно перестала його відвідувати, цієї прекрасної місячної ночі влаштувала музичні розваги. Таке зухвальство його страшно дратувало. Середня знать і придворні пані, знаючи про його горе, також обурювалися. А вона, завжди вирізняючись самолюбним і непокірним норовом, поводилася так, ніби нічого й не сталося. А тим часом місяць зайшов.

«Якщо й над хмарами

Від сліз тьмяніє

Осінній місяць,

То невже є світло

Унизу, в оселі серед бур’яну?»

Імператор згадував про оселю покійної до пізньої ночі, аж «поки не погас ґніт самотньої лампи»[24]. Напевне, була варта Бика[25], бо він почув, що Ліва Імператорська охорона оголосила про зміну вартових. Не приваблюючи до себе допитливих поглядів, подався до спочивальні, оточеної навколо ширмами, але ніяк не міг заснути. А як уранці прокинувся, то з приємністю згадав, як колись, за життя коханої, просипав з нею всю ніч і, не помітивши, що настав ранок, занедбував уранішні державні справи. До сніданку лише торкнувся для годиться, а під час обіду своєю байдужістю до їжі викликав у слуг співчуття до його глибоких душевних ран. «Просто лихо! — бідкалися придворні, зітхаючи. — Мабуть, в усьому винна обітниця, зроблена у попередньому житті. Просто лихо, що Його Величність у ставленні до Кіріцубо не зважав на людський осуд і докір, ба навіть втратив розсуд, а тепер, після її смерті, навіть занехаяв державні справи», — і пошепки натякали на поганий приклад якогось заморського володаря.

Минали дні й місяці, й от нарешті юний принц вернувся до палацу. Він виріс таким вродливим, що здавався людиною з іншого світу, й мимоволі викликав в Імператора страх[26]. Наступної весни, коли настав час призначити принца-спадкоємця, Імператор у душі хотів обійти старшого сина на користь молодшого, та оскільки той не мав за собою впливового покровителя з материного боку, а придворні загалом, напевне, не схвалили б порушення порядку успадкування трону, то йому довелось мовчки примиритися, щоб не нашкодити останньому. «Навряд чи Його Величність пішов би так далеко, — перешіптувалися придворні, — навіть якщо настільки сильно любить молодшого сина». Нарешті ньоґо Кокіден заспокоїлася.

Що ж стосується матері покійної наложниці, то вона поринула в невтішну тугу, повсякчас прагнула з’єднатися з дочкою на тому світі й, мабуть, через це, на превеликий жаль Імператора, врешті померла. Юному принцу сповнилося шість років, і він, уже добре розуміючи ціну втрати, гірко плакав. Останнім часом бабуся, яка дбайливо його вирощувала не один рік і місяць, раз у раз казала, як їй тяжко з ним розлучатися.

Відтоді юний принц став жити лише в палаці. Коли йому сповнилося сім років, його вперше, на церемонії, прилучили до читання ієрогліфічних текстів, і він показав такі високі, невідомі у світі, розумові здібності, що Імператор дивився на нього з деяким острахом.

«Тепер, гадаю, вже ніхто не зможе ненавидіти його. Хоча б тому, що в нього немає матері, вони мали б його любити», — казав Імператор і всюди, навіть у покої ньоґо Кокіден, за ширми, водив його із собою. І суворий воїн, і лютий ворог, побачивши принца, всміхнулися б, тож навіть вона не могла явно відштовхувати хлопця. Крім старшого сина, вона народила Імператорові ще двох дочок, але вони аж ніяк не могли затьмарити улюбленця. Інші наложниці також не ховали перед ним свого обличчя за віялом або ширмою,