День гніву - Юрій Косач
Дві сили зударились у цій війні — Ліга й Союз. Габсбурги й новий світ. Відень і Мадрид впали, пане Ґьосе; хто не сліпий, бачить, що іспанське століття смерклось, а світає століття Франції.
— Маємо ж бути слугами його величності найхристияннішого короля Франції, ледве визволившись від підданства його величності римського імператора?..
Франциск Шебеші зітхнув й замовк, дивлячись у вікно, а за вікном гас золотий день і в талі синів Високий замок Левового міста.
Що могли слабкі сього світу в розгрі великих? Від дюнкеркського порту до Неаполя й Сицилії, ген аж до Константинополя, до веж Ай-Софії, від Зунду аж до Земпліну, від Піренеїв аж до козацького Трехтимирова поле великої битви. Правом натури присмерки одних, зростання других. Кволіють леви Кастилії, никнуть додолу орли Віндобони й лілії Бурбонів лопочуть все вище, все вище у вітрах. Тінь кардиналова, тінь того, хто збагнув, що не берло й не тіара, а держава височиться над станами й обрядами, тінь Армана дю Плессі Ришельє, що зломив раз назавжди сили середньовіччя й викував у горні трудних літ ідеал нового єдиного королівства — держави — нації. Це він підважив світову монархію Відня й Мадрида в найболючіших вузлах: між іспанським Міланом і німецьким Тіролем, між Ґравбюнденом і Ельзасом. Це він, заволодівши Пінеролем, підкорив Північну Італію й загрозив південному флангові імперії. Це він, не встряючи довгі роки в війну, нарешті вдарив, і так, що вже не Францію атакували цісарці, а імперію оточила Франція. Це Ришельє прив’язав до себе італійських князів, підбадьорив німецьких протестантів, втягнув у війну Данію, замирив Швецію з Польщею, щоб дати Густавові Адольфові вільну руку в Німеччині, це він оновив союз з Портою, притяг до себе Англію, Нідерланди й Семигород…
— Так, — вирвався Шебеші з задуми, — це була велика людина, й у тіні її живемо. Що несе нам французьке сторіччя, не знаємо, пане Ґьос, але знаємо тільки те, що воно опора для молодих сил Європи. Невідоме майбутнє чи відоме минуле: руїна, темнота, мордування й неволя? Як молоді орли, розгортають нації свої крила в цій війні, й льот їхній у світлість, пане Ґьосе, не в темряву. Це сторіччя тому ще велике, пане резиденте, бо воно визволяє нації, які досі дрімали. Не сваволя монархів, мій пане, не воля князів, не змагання станів за привілеї і не так уже й полум’я віри, як рокіт підземних сил, рокіт сил нації кермує історією…
Іктар Ґьос посміхнувся.
— І тому ви, пане князівський раднику Шебеші, так прислухаєтесь до слів його мості Івана Мрозовицького й магістра Рославця, цих ущерть ребелізантством насичених умів?..
Шебеші відкрив вікно в сад резиденції. П’янила черемха. В гущавині лящав соловій. І багряно, багряно взялися доми Львова.
— Схвильований вашим авізом, вислав мене князь Юрій дослідити справу. Ці два дні мені дали багато. Не шкодую трудної дороги. Те, що пророкував покійний Габріель Бетлен, справдилось…
— А що пророкував небіжчик князь?..
— Те, що коли козацька нація діждеться вождя залізної снаги й волі, тоді їй судились величаві діла. Тінь кардинала Ришельє над українськими степами…
— І вождь?..
— Довгожданий найшовся. Богом даний вождь.
Іктар Ґьос стукнув кулаком, налився багром.
— Починає зі спілки з невірними…
— Почав із того й Франциск І і дав Франції силу. Найбистріша мисль — опора на півдні, на Крим і на Порту — натуральний союз для Роксоланії. І ми вміли пригасити ненависть і забути воріжню, коли йшлось про великі цілі.
— Спущення з ланцюга безголової бестії — черні?..
— І ця бестія не страшна, коли найдуться міцні руки на приборкання. А вони є, ви ж самі казали, пане Іктаре Ґьосе.
Іктар Ґьос розвів руками.
— Що накаже його світлість князь Юрій, те чинитиму.
— А князь Юрій наказує: все чинити, що посилить ребелію. Бо, Іктаре Ґьосе, о Іктаре Ґьосе, — як не вмієте дивитись ви далі…
Він підійшов до резидента, загорілись багром позлотисті шнури, розшиття його вампсу.
— Що, раднику Шебеші?..
І Шебеші ще тихіше:
— Хмельницький може дати князеві Юрієві польську корону, от що, Іктаре Ґьосе… Як від Дунаю до Дону, від Бескидів до Понту блиснуть козацькі шаблі, блисне молдавський ятаган і булат мадярської гусарії, як рушить все, що живе, все, що хоче жити, тоді новий лад пізнають і ці Богом забуті країни.
— Амінь, — схилив голову Іктар Ґьос, — може, ви там, в Шароспатак, й справді бачите далі, ніж я, смиренний.
— Те-ре-ве-ні, — зареготався Шебеші, — й ви бачите далеко, Іктаре Ґьосе, тільки прикидаєтесь. У Львові (він надпив вина, брунатного, густого) ви можете бачити більше, ніж ми в Шароспатак… Про coniurationem[62] козацьку могли б знати більше…
— Лис Ян Мазаракі, агент Хмельницького, не в тім’я битий, — сказав Ґьос, погладжуючи вуса в задумі, — гречин Мазаракі, кута бестія, своїх секретів не зрадить, м’якенько стелить, але видобути від нього більше, чим сам схоче сказати, не сила.
— Мазаракі був у Шароспатак, — сказав Шебеші, — це тверда голова й має широкі зв’язки всюди. Так як і Мрозовицький, а хто, до речі, він?..
— Як і Іван Виговський, луцький намісник, — рубіжник; кондиція його не ясна, тут ховається, бо суди його шукають, був у в’язниці за благочестіє, а походження шляхетного, пробував у варшавському дворі, вчився в Падуї й у Парижі, був на Подніпров’ї — воїн меткий, але не він, не він animus coniurationis[63].
— Рославець, цей філософ?..
— Піїта й математик, теолог і астролог, чорт його розбере, він усе вміє, все знає, навіть кров пускає й лічить теріяком[64], але in arte bellandi[65] — профан, це я перевірив. Це instrumentum coniurationis[66], але не animus…
— А однак?..
— Однак coniurationem носом чую, пане раднику Шебеші, руку тверду й певну, гострий ум й інвенцію[67], вміння перечекати й витривати, а це в політичних справах чи не найпевніше.
— Хто ж це тоді, Іктаре Ґьосе?..
— Не знаю, не знаю, не знаю. Від зими товчеться справа Хмельницького, й ниті йдуть через Львів із Запоріжжя, йдуть у Варшаву, в Відень, в Париж — чую це, знаю це, але не важусь нічого твердити…
— Стособача мати, — рикнув Шебеші, — цісарські агенти з бароном Вендельштайном тут, на низькому замку, напевно більше знають від нас!..
Іктар Ґьос похитав головою.
— Не думаю, раднику Шебеші, козаки навчені досвідом, цупко тримають язик за зубами, а на гроші не лакомі, золотом нехтують; що ж до
