День гніву - Юрій Косач
— Вашець знає, хто ся панна, що брала з тобою воду?
Виговський ґречно мовчав, як би усміхнений.
— Що ся панна — Олена, каштелянівна Новгородська, Стеткевичівна, не знаєш либонь?
— Знаю, вашмосте, а в чому річ?
— А в тому, що коли вашмость схотів би до панни Стеткевичівної в зальоти йти, то перше підеш до мене, щоб тебе моресу[49] навчив, як Януш Корсак єсьм.
Виговський легко вклонився.
— Рач[50] же навчити, вашмосте, коли себе за такого доброго вчителя вважаєш.
— Хоч би й зараз, — рикнув пан і потягся собі до карабелі[51].
— Не випадає перед добрим храмом, — ґречно відмовив Виговський, — але на оболонні, після служби, з приємністю.
Він повернувся, шукаючи Рославця. Пан Корсак, розгніваний, постояв і приєднався до своєї громади. Рославець підізвав луцького намісника на узбіччя в садок. З ним стояв добротний панок з лисячим видом, у німецькому вбранні. З дороги, бо високі чоботи припали сірою порохнявою.
— Пане Яне, — зрадів Виговський й простяг йому руки, — як Бог милує, ваша мосте Мазаракі?..
Лисецевидий панок, не похвалюючи, хитав головою. Глядів бистро й неспокійно, втомлений, видно, до краю, ледь стояв на ногах.
— Вашмость, мусиш встрявати в бýрди[52], та ще й з ким — із рубайлом Корсаком?..
— Ви знаєте, що я не арматор[53] бурд, — тихо відказав Виговський, — але як же було інакше?..
— Не маєш права, пане підчаший, — прищулив очі Ян Мазаракі, — ти не належиш до себе й на привату ніхто з нас не має нині права.
— Ad rem[54], — сказав магістр, — після того, що я чув від вас, час справді не жде.
— Я з Варшави, — промовив, стишуючи голос, Мазаракі, — я вдостоївся розмови з його мості паном королем…
— І що ж?
Виговський нахилив украдливо голову — чи по звичці, чи щоб краще чути. Промені золотили сходи до собору, остроги статних офіцерів. Мірно били дзвони.
— Його милість виснажений недугою, але його дух жвавий і багатий. Він покладає великі надії на пана Богдана й прорік: «З Богом, на славу Божу, починайте…».
— Це ми знаємо й самі, — усміхнувся Виговський, чи міг, зрештою, він більше сказати?..
Мазаракі, що вважав догіднішим відійти звідси, не міг ще збагнути чистоту сумнівань Виговського. Consensus[55] короля його мості — велике діло, за цим варто було мчати на зломання шиї до Варшави. Цей consensus розв’язує руки й може підняти й тих, що вагаються, а втім, і для самого пана Богдана це коштовна вість. Адже справжніх замислів Богданових ніхто не знає, навіть із coniuratio[56]. Ракочій, Франція, Швеція й Бранденбург, ба й Януш Радзивілл, будуть легші до переконання, якщо король умив руки, не кажучи про те, що дав згоду; війна здіймається за короля, за короля, полоненого кролевенятами.
— Хтозна, — повагом сказав Виговський, — за що ця війна. Коли coniuratio й навіть сам пан Богдан думає, що ця війна з ласки й на славу короля, то інші гадають інакше…
— А саме?
— Може, й не час про це говорити, але коли пан Богдан сам пише листи до нації козако-української й її кличе під оружжя, то вже ж, видно, не за одного пана Владислава рушить Роксоланія…
— Амінь, — сказав Рославець, — моя така ж опінія[57]. Не за absolutum dominium[58] його мості короля, a pro patriae libertate[59]…
— Бог і його провидіння покаже правдиву дорогу, — гостро мовив Мазаракі, — я чиню волю капітана Хмельницького. Мості Виговський, ти вирушаєш негайно на Волинь і до коронного війська.
— Коли б ще був час провчити шляхетку…
Мазаракі зморщився.
— Coniuratio тобі наказує, пане підчаший.
— Я слухаю, — схилився Виговський, — хто б тільки мене заступив?..
— Я, — озвався хтось іззаду й поклав руку Виговському на рам’я, — я, мості наміснику, коли тільки скажеш…
Це було розісміяне обличчя, обпалене провісним сонцем, сміле й бистре, як блискавиця, та ж це був Іван Мрозовицький, паж королеви Марії Ґонзаґи, баніт[60] і степовий побратим, а Рославцеві друг ще з Падуї й Парижа.
— Coniurationis fratres[61] зібралися як один муж, — засміявся Мазаракі, — коли б я не був після трьох безсонних ночей, дискутував би з вами, але, простіть, не можу. Мості Мрозовицький — кості кинено, добрі вісті для пана Богдана.
— А ще кращі від пана Богдана, — блиснув разок білих зубів Мрозовицького, — пан Богдан виступив з Базавлука, з ним і кошовий. Патер наш Мокрський затирає руки.
— Що несподіваніше вдарить гроза, тим краще, — сказав Виговський, — просіть і патера Мокрського, як і я прошу всіх братів coniurationis таїну таїти. Нехай упадемо, як сніг на голову.
Мазаракі стиснув йому руку й покликав хлопчину, що вів за ними його коні.
А брати постояли, дивились, як звернув до Ставропігії цей хитрющий гречин. У Львові, в своїй купецькій конторі, снував містерні ниті — до Парижа й до Інгольштадта, до Стокгольма й до Запоріжжя, до Києва й до Несвіжа. Казали, що боліє за благочестіє, за нехтувану віру, адже ж був горливим братчиком Ставропігії, але Виговський розумів інакше — крамар-гречин збагнув, що землею йде глухий гуд. Тепер, цієї весни, розколеться небо блискавицями.
Вдарить гроза. Грози гніву не приборкати.
4
Іктар Ґьос, семигородський резидент у Львові, сказав:
— Що більше спокою в цих справах, пане Франциску Шебеші, тим краще. На холодну голову, на розумну голову десять раз відмір, раз уріж.
Франциск Шебеші, око князя Юрія І Ракочія,