Українська література » Сучасна проза » Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець

Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець

Читаємо онлайн Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець
відреаґувала. Сказала, що то плаче нехрещена дитина, й почала шукати навпомацки якусь шматину. Тоді відчинила вікно, кинула туди шмату, перехрестилась і промовила таке:

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого духа! Як ти хлопець, то будеш називатися Іваном, якщо дівка — Марією. Амінь.

А по тому ще раз перехрестила вікно й зачинила.

На селі дуже переймаються долею нехрещених дітей, хоч взятися таким нема начебто звідки, бо до таїнства хрещення в нас ставляться надзвичайно серйозно, вважаючи його найважливішим поміж усіх таїнств. Ніхто з чужих не сміє зайти до хати, де ще не встигли охрестити дитину. Пелюшки не вивішують надвір, а мати не повинна виходити за межі обійстя. Це нагадує кельтські міфи про те, ніби матір можуть вкрасти духи й змусити годувати своїх дітей, або дитину підмінити бісівським дитинчам.

ХРИСТИЯНСЬКІ ЧУДЕСА

Той вузький прохід між церковним муром і школою, де моя мама бачила жовте лице, що визирало з-за липи, пов’язаний ще з однією подією, про яку розповідають з гордістю. Мені було років вісім, коли сестра Марійка вирішила показати мені диво — образ Божої Матері, що з’явився у вікні церкви. Долішня церква стояла зачинена, в ній не правилося і йшлося взагалі про її існування, адже церква в центрі села біля школи вважалась проявом релігійного мракобісся. Правилося в невеликій горішній церкві, що призначалася для відспівування померлих.

Ми довго стояли, задерши голови, і вдивлялись у вкрите райдужним нальотом скло. Сестра навіть знала, в якій шибці саме можна побачити образ.

— Ну що, бачиш? — спитала мене сестра через якийсь нестерпно довгий відтинок часу.

— Нє, — відказала я сумно, почуваючи себе грішницею. — А ти?

Сестра кивнула.

— Бачу.

Я їй вірила і не вірила. Тепер мені здається, що якби вона побачила справді образ Божої Матері, то принаймні перехрестилася б. Бабця навчила її молитися, а мене ні. Я росла безбожним дитям. Утім, зараз ми обидві були малі язичниці. Сестра натякнула мені досить делікатно як на її підлітковий вік, що грішники не можуть бачити Божої Матері. Правда, знання про гріх у мене були практично відсутні. Я знала лише один гріх: НЕ МОЖНА КИДАТИ ХЛІБ НА ЗЕМЛЮ. А якщо вже упав, то треба підняти й поцілувати. Інколи цей гріх у нас в хаті траплявся. Але ж псам кидають хліб, і курям так само!

Решта усе були погані вчинки, за які карали батьки. Не Бог. Ніхто нас не бив, але накричати, вибештати й пообіцяти віддати в інтернат — могли. Я чомусь хотіла потрапити в інтернат, якщо туди віддають таких, як я. Мала б товариство до смаку. А крик, дошкульні слова лише поглиблювали в мені відчуття того, що я нічого не варта, і врешті почала шукати спосіб стати досконалою в недосконалому світі. Наче у воду дивилась. Це допомогло мені вижити надалі.

Християнські чудеса чудесні тим, що вони змінюють людей. Той, хто побачив хрест, що спливає кров’ю, образ Божої Матері в дуплі дерева, чи навіть саму Божу Матір, вже не буде таким як перше. До нього сходить Дух і залишає в ньому часточку світла. Ще одне підтвердження Божої справедливості: Господь сам обирає для себе душі. У нього не випросиш і не вимолиш дарунку.

Мені розповідали одну історію, яка трапилася далеко звідси. У радянські часи фіґуру Божої Матері, що стояла край дороги, скинули з постаменту й відвезли на закинутий польський цвинтар. Один чоловік знайшов її там в бур’яні, з відбитою правою рукою. Він забрав ту руку до себе додому і через деякий час дуже розбагатів. Християнство і язичництво поєднуються тут в доволі оригінальний спосіб.

Фігура Божої Матері знову тепер стоїть край дороги, але вже без руки.

Я пам’ятаю гурти людей, які вдивлялись у вікно церкви з надією, щось побачити. Завжди можна зробити вигляд, ніби бачиш, ось що погано.

Церква Святої Покрови була зачинена і в той же час відчинена. Раніше не боялись злодіїв і про те, що церква в Урожі сама відчиняється, скільки її не зачиняй, знали всюди. Врешті на двері повісили колодку. Вже після того, як з церкви вивезли всі ікони, розбили царські врата. Але хреста з даху не зняли, бо дуже часто це закінчувалось трагічно. Дивна річ: старі ікони в нас спалюють, а дерев’яна різьба так і зітліла в шкільній дровітні. Я тримаю в себе вдома шматок липової дошки з різьбою у вигляді листя аканту. Можливо, спалюючи ікони з власної хати, не відрікаються від ікон взагалі, бо замінюють старі на нові. Але тут ніхто, очевидно, не хотів брати на себе відповідальність. Церква ніби перестала бути церквою. Від неї залишилась лише зовнішня оболонка. Тут ми маємо відчуження, яке так і не дійшло до повної десакралізації, адже не було попереднього досвіду.

ЧОРНА КАРЕТА

Чи то через те, що повз замкнену церкву возили небіжчиків на цвинтар, чи тому, що дзвіниця була недокінчена, як належить, і кам’яну долівку скропила кров майстра-ворожбита, але радше внаслідок того, що церква кілька десятиліть стояла пусткою, з нею пов’язана ще одна історія.

Одна жінка пізно ввечері йшла повз церкву, як раптом побачила чорну карету, запряжену чорними кіньми, а на переді сидів кучер. Карета зупинилась перед брамою церкви, дверцята відчинились, з карети вийшов пан, одягнений в чорне, і пішов до церкви. Двері перед ним самі відчинились, а потім зачинились, і в церкві засвітилось. Жінка лишилась чекати, що ж то буде далі, а, може, просто не могла зрушити з місця, бо мусила це побачити. Через якийсь час світло в церкві погасло, двері відчинились, вийшов пан, сів у карету й поїхав.

Пізніше жінка розповідала, що побачене нею відрізнялось від реальності: якесь легке з розмитими контурами.

ТРОЄ ЧОЛОВІКІВ У ЧОРНОМУ

Дуже часто дорога мертвих є одночасно дорогою для живих, коли цвинтарі знаходяться в селі, а не поза ним. Горішня церква була колись лише цвинтарною каплицею, але виглядає як звичайна церква, тільки значно менша. Нині в обох церквах правиться по черзі. Горішня церква стоїть на цвинтарі й має дві брами, хвіртки. Коли заходиш у першу, то потрапляєш просто до дверей, а через другу хвіртку дорога довша. Можна просто піти на цвинтар й не заходити до церкви. І ось коло тієї другої брами краще не проходити вночі. Навіть удень це вогке темне місце, бо горб, на якому цвинтар, затіняє дорогу, по якій сльозиться потічок, стікаючи у рівчак. У ньому миють руки після того,

Відгуки про книгу Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: