Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець

а ще коли той отець особа, що має бути взірцем християнських чеснот. Одне слово, встид і ганьба. Порішили хлопця віддати в науку не в Дрогобич, а до Львова, якнайдалі. Але той щотижня приїжджав додому на ровері, а взимку на лижах. Через Городище, що за Ступницею. Майже сто кілометрів. Йшов до милої, свистом викликав її з хати, і дівчина не раз в самій сорочці тікала від своїх опікунів на Ласки.

Не було на то ради. Нарешті єгомость придумав хитрий план з родичами дівчини і сам обвінчав її зі старшим хлопом, поки син був на науці. Мало на тому скінчитись і, напевно, б скінчилось, бо церковний шлюб непорушний, і взагалі, святе таїнство, але тут почалась Перша світова війна, і молодого забрали до війська. Коли син священика про це довідався, то примчав зі Львова і забрав милу з хати чоловіка. Мало того: привів її до батьків на попівство. Як йому вдалося вмовити батьків на таке порушення християнських і суспільних звичаїв — невідомо. Може, пригрозив, що піде на війну і там шукатиме кулі на своє серце.

Невдовзі вертається чоловік з військом, бо тут ішли бої, й дізнається про такий трафунок. Кров у ньому скипіла, взяв з собою товаришів, зброю і подались вони забирати назад його власність. Прийшли до хати єгомостя, наробили ґвалту, отупілі від пороху, крові й видовищ чужого горя, а хлопець став на дверях, розкинув руки хрестом і так вчепився в одвірок, що троє дужих вояків не могли відірвати побілілі пальці. Та все одно забрали невірну жону.

Однак хлопцеві вже було байдуже. Дочекався, коли полк відступить, і забрав свою милу. Але вже не лишався в селі. Кажуть, виїхали до Франції. А батьки змушені були змінити парафію, бо встидно їм було. Леонтовичі — так звали цю родину.

Не думаю, що в селі когось дуже зворушила сила кохання. Люди з віком черствіють, а саме такі створюють громадську опінію.

ВІРНИЙ ВУЙКО ПЕТРО

Вуйко Петро, що жив по сусідству, й був нашим далеким родичем, завжди поводив себе дуже незалежно, бо про все мав власну думку. Йому доводилося ціле життя боротися за кожен свій день. Він не потребував нікого й ніколи нічого не просив, і не любив, щоб у нього щось просили. А таких людей завжди вважають гіршими, ніж вони насправді є. Колись він воював у Першій світовій війні, опинився аж в Італії, потім розводив лисів у нашого дідича й помагав при конях. Не вступав до колгоспу, а відтак не мав пенсії одинадцяти рублів на місяць.

В Урожі шляхта, звісно, вважала раніше великою ганьбою торгувати на базарі. То в сусідніх Нагуєвичах торгували аж курилося. Возили до Дрогобича яйця, молоко, а діти рвали підсніжники й теж возили продавати. Вуйко Петро мав чотири вулики, садок, збирав шипшину, лісові горіхи, липовий цвіт і з того, що продав чи виростив, жив. Хата його стояла зразу коло клубу, і він приймав часом у себе сільських картярів, які грали цілу ніч. Він не ходив до нашої церкви, а їздив по неділях до Дрогобича і після служби ходив обідати до міської їдальні.

Відлюдником його не можна було назвати, і дітей ним не лякали. Все-таки мав родину в селі. Та й постояти за себе вмів. І критикував усіх. «Щось тут бракує», — була його улюблена фраза. Вуйка Петра можна назвати майстром свого життя: він жив так, як хотів. Єдиним світлом у його житті була дружина, що померла молодою. З роками Кася ставала в його очах дедалі досконалішою. Вуйко Петро переконав себе, що кращої за неї чи такої більше нема на світі. Тому він категорично відмовився одружуватись вдруге.

Іноді до нього приїздила родина по жінці, здається, зі Стрия. Здається, вони розуміли його краще, ніж його кревняки. Я одного разу бачила їхню зустріч. То була справжня його родина. Дехто з нас не має родини, справжньої, я маю на увазі.

Рештки саду — ось все, що залишилось на згадку про вуйка Петра. Дерева він любив. І не дав стяти стару черешню, що росла на межі, і всім заважала. І височезну липу, яка так само всіх дратувала і на якій гніздились сороки. Він не давав їх зрізати, хай би цілий світ постав проти нього. А в Урожі задля того, щоб зберегти добрі стосунки з сусідами, жертвують ще не так.

ЗАГУБЛЕНА ДИТИНА

Я була в сьомому класі, коли це трапилось. На Великдень учнів гнали до школи, де намагались якось розважити кілька годин. Вранці ми їли паску, і мої батьки-вчителі йшли зі мною до школи. Поки накривався стіл я бігала під горб, де можна було знайти весняні квіти: зозульки, конопельки, золоті ключики, фіалки і сині проліски. В цей день навіть квіти пахли святково, особливо, первоцвіт — золоті ключики. Батьки не купували нам обнови на Великдень, аби не привертати увагу, і я йшла до школи у шкільній формі. Та мені було байдуже. Нікого не цікавило, як я вбрана.

Я мала приятельку Галю, що мешкала в Горішньому кінці, до якої я часто забігала. Ми ходили попід горб, на річку. До мене вона ніколи не приходила. У Галі був старший брат Стефко і маленька сестричка Оля.

Того дня на Великдень було так гарно — сонячно й тепло, що ми, спонукувані якоюсь незнаною силою, подалися крадькома до лісу, хоч на великі свята у нас до лісу ніхто не ходить. Ми зайшли аж у Горішню Дубину й у прозорому світлому лісі чули, як дзвонять у церкві в селі Лопушна, що спускалось з гори в діл, і як хлопці стріляють з самопалів. У нас такий звичай — стріляти коло церкви на Великдень.

Ми досить швидко повернулись й розійшлись по домівках. Мої батьки думали, що я ходжу понад річкою як завжди, а Галині — що вона в школі. А на ранок у школі я довідалась, що зникла Галина дворічна сестричка. Саме тоді, коли ми були в лісі. Галиної вини в тому не було — вона ж пішла до школи. Вони мешкали недалеко від церкви, коло дороги, якою весь час ходили люди. Можливо, мала зникла тоді, коли люди після великоднього сніданку лягають відпочити на годину, або доки їх не збудять гості. А старші діти відбували покуту в школі. Зникнення дитини зауважили щонайбільше через півгодини. Доки обійшли сусідів, минув ще якийсь час…

В обливаний понеділок весь день падав