Уріж та його духи - Галина Василівна Москалець
Таке саме поглинання відбувається, коли людина з власної волі намагається зблизитися з дорогими їй мертвими. Вона дезорієнтована в тому світі, де, образно кажучи, сторони світу не існують, як і немає центру, осі, довкола якої обертається життя. Щось схоже ми відчуваємо уві сні, недаремно смерть асоціюється зі сном.
У грудні, коли земля вже встигла задубіти, і на городах біліли подекуди латки першого снігу, одна жінка з Винник поспішала на автобус, що віз санітарок до Трускавця о 7 годині ранку. Тоді багато жінок так їздило, встаючи вдосвіта, щоб повернутись у смерку. Перейшла вона Границю, порівнялась з Трьома Грушами і тут побачила, що там сидить хлоп, голий до пояса, й сміється до неї. Вона б може й злякалася і пришвидшила, не озираючись, ходу, але сміх її роздратував. Жінка спинилася й сказала:
— Чого шкіришся, дурний?
Бо подумала, що то якийсь п’яничка допився до білої гарячки. Де ж так сидіти на морозі… У той момент вона була напівсонна, боялась запізнитись на автобус, і її свідомість була недостатньо захищена. За інших обставин вона б одразу зрозуміла, хто це, але тепер не готова була впізнати.
Тому лише махнула рукою й пішла собі. На зупинці розповіла про те, що бачила:
— Виділа-м якогось варіята. Розібрався до пояса…
Тут над’їхав автобус, і ніхто не встиг прокоментувати її розповідь. І поки їхали, з жінкою раптом почало діятися щось незрозуміле: вона почала кричати, вириватися, хотіла вистрибнути з автобуса. Звідкись взялася в неї така сила, що ніхто не міг її втримати. У Трускавці коло неї заходилися лікарі, але жодне заспокійливе не діяло. Нарешті головний лікар визнала, що медицина тут безсила і треба йти до ворожки. Знайшли ворожку, привели. Та злила на віск і побачила, як у воді показалися ріжки. Бо що ж інше вона могла побачити?.. А жінка, випивши води, в яку зливали віск, відразу опам’яталась.
Ця драматична історія фактично відбувалась у мене на очах: я тоді мешкала в Урожі. Певний час я вважала, що Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками це той, чиє ім’я воліють не називати. Але перечитавши, окрім української етнографічної літератури ще чимало книг з демонології інших країн Західної Європи, я змінила свою думку. Згадала, до речі, ще боротьбу християнства проти язичництва. Усе те, що не має стосунку до християнської містики, вважалося, походить від лукавого. Ну, а поверховість матеріалістичного світогляду загальновідома. Подібні істоти зустрічаються по всій Україні, я чула немало розповідей, але чомусь вони ніколи не ставали предметом вивчення нашої етнографії.
В Урожі цю людиноподібну істоту називають конкретно — Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, хоча природа в неї пекельна. У цьому визначенні відчувається навіть повага, залишки колишнього втраченого знання. Цей пан, який схильний жартувати, перебуває на Границі й прилеглих до неї Лозах і аж до гори Обоча.
Як писав Фернан Бродель, історію можна відновити з самого лише краєвиду. Дорога, яка веде з Винник до Урожа й закінчується біля брами Горішньої церкви, є вже на карті 1889 року. Її проклали паралельно до старої дороги, що йшла поміж хат у Долішньому кінці, й другої, яка вела попід горб. Ці старі дороги сполучали панський дім і його меншу копію — фільварок у Винниках. Вибудувані на пагорбах, з глибокими пивницями, в стилі класицизму, вони справляли б враження фортеці чи замку, якби не тераси позаду й колони при вході. Утім, їх могли спорудити вже на старих фундаментах. Звісно, нічого містичного нема у панських оселях, але справа в тому, що вони збудовані поруч зі старими цвинтарями, які залишаються дуже довго неспокійним місцем, хоча сам факт забудови зрозумілий — село чи місто розростаються, люди мусять десь жити. Зараз місця, де був цвинтар на Границі, не знайти. Вже в XVII столітті це місце було заселене. А місце другого цвинтаря, між Урожем Вижнім та Урожем Нижнім прилягало впритул до панського дому й було до середини 60-х років XX ст. незабудоване, хоча жодних згадок про церкву не залишилось, а я певна, що вона була саме там. І жодних паранормальних, як кажуть тепер, випадків, тут не траплялось. Натомість відтинок дороги на Границі залишається недобрим і небезпечним місцем. Напевно, за Австрії проклали дорогу на колишньому старому цвинтарі, що й викликало невдоволення духів. Водії знають, що в таких випадках аварії трапляються на рівному місці.
ХЛОПЕЦЬ ЗІ СВІЧКОЮ
На тій же Обочі, де колись була стара дорога, схожа на розірвану рану, бо в дощ з крутого схилу лилися жовті глинисті води, зустрічається молодий чоловік зі свічкою. Коли несеш в темряві свічку, полум’я освітлює тільки частину твоєї постаті: обличчя і груди. Отак виглядає той хлопець, тільки до пояса. Кругом терни й шипшина, над якими здіймаються деревця дикого глоду. Колись у тому місці на квітучому дереві глоду я бачила величезного метелика дивовижної краси, теж білого з чорними смугами.
Обоча невисока, але підійматися на неї дуже важко, тіло наливається свинцем, мусиш раз у раз віддихуватись і обертаєшся мимоволі на село за річкою, наче шукаєш в нього підтримки. Тому краще не йти на гору, що геть здичавіла, відколи там проїхала остання фіра з кіньми, а піднятися до Долішньої Дубини лісовою стежкою.
Що шукає той хлопець зі свічкою — ніхто не знає. Я читала, ніби це дух парубка, що помер незайманим. Хай навіть так, а скільки повстанців полягло в тих лісах з глибокими ярами й болотистими западинами, куди навіть тепер ніхто не наважується спуститись… Знаю одне, цей блукаючий поміж терном та шипшиною дух не кличе за собою, не заманює. Він, напевно, навіть не знає, на якому перебуває світі: цьому чи тамтому.
ПЛАЧ НЕХРЕЩЕНИХ ДІТЕЙ
Одного разу я була свідком обряду, який провела моя бабця. Це було відразу після смерті мого тата, на другий чи третій день після похорону. Ми збилися докупи в одній кімнаті, бо в другій, де лежало перед тим тіло, цілу ніч мала горіти свічка, а в першій він помер, і там ніхто не наважувався спати. Ми збудилися від якихось звуків, схожих на плач. Бабця миттю
