Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
Слухаючи час від часу розмови про те, чому Україна під осінь повинна нарешті зробити перший серйозний крок до європейської родини — так, пафосно й урочисто, це звучало звідусіль, — Алла чомусь найчастіше чула про автошляхи. Ніби широка рівненька асфальтована траса є отим самим головним досягненням цивілізації. Можливо, і так, міркувала Алла, та всі, хто повертався з якоїсь із європейських країн, про дороги говорили менше. Точніше, зовсім їх не згадували, натомість із заздрістю переповідаючи, як там усе спокійно, розплановано, виважено, вивірено й по-хорошому стабільно. Це тут, удома, суцільні нерви та незнання того, що на тебе чекає завтра.
Пояснюючи собі, чому зустрічається з Ігорем і хоче визначеності в стосунках та перспектив, Алла назвала ключовим для себе слово «стабільність», бо її хлопець, нехай на перший — та й на другий, третій та інші погляди, будьмо чесні! — був прикладом класичного зануди з тупеньких комедій. Вона бачила інший бік такого занудства — Ігор прогнозований. Знає, що буде з ним завтра, де опиниться за тиждень, чим займеться за рік. Любив розплановані дні, зрозумілі зв’язки, чіткі та конкретні домовленості.
Може, з ним не так весело, як, напевне, має бути в компаніях. Зате — надійно й чомусь спокійно.
Мама назвала Ігоря позитивним.
З її вуст це вища форма похвали.
Матері Алла звикла довіряти. І у свої двадцять чотири слухалася її. Хоч підсвідомо розуміла — час вже навчитися не озиратися на батьків, приймаючи хоч якісь, бодай невеличкі, нехай навіть помилкові, але — самостійні рішення. Тож материнське визнання багато важило для молодої жінки. Через те, коли все сталося, з усіх сил гнала думку про те, що мама могла помилятися стосовно позитивності Ігоря Лященка.
Але думка «ясамавинна» щоразу переважала, з часом перетворившись на стійке переконання.
Напередодні він вирішив прийти до них і особисто замаринувати м’ясо на шашлик для пікніка.
Батьки, Світлана Русланівна й Петро Семенович, цього року втілили давню мамину мрію — купили дачу. Точніше, то був старий будинок у Биковій Греблі, за два десятки кілометрів від Білої Церкви. До села не ходило нічого, треба було просити водія маршрутки зупинятися на трасі в потрібному місці. Потім теліпати пішки зо два кілометри. Ані маму, ані тата це зовсім не переймало. Навпаки, бачили позитив у тому, що їхня хата була крайньою, коли йти від магістралі, а піші прогулянки завжди корисні.
Там не було нічого з благ цивілізації, крім електрики. Та обидва виросли в селі, і мама ціле літо торочила: ніби повертає молодість. Заплатили недорого, спадкоємці померлої родички збили ціну навіть собі на збиток, аби мати хоча б якусь живу копійку. Мама раділа, що продавці виявилися дуже схожими на алкоголіків чи наркоманів, хоч останніх, за її ж зізнанням, ніколи не бачила й бачити не хоче. З такими важко домовлятися лише попервах. Головне — відкинути інших претендентів й тримати на гачку. Маневруючи тактично, Дороші погодилися на запропоновану ціну, переконалися, що продавці відшили конкурентів, а потім почали м’яко дотискати, показуючи реальні долари як наживку й водночас забалакуючи обох, змушуючи поступово знижувати суму до прийнятної для покупців.
— Я за такі гроші ще далі ходитиму ногами! — заявила мама, коли оборудку нарешті вдалося з успіхом провернути. — Зате маю маєток!
І ось тепер усі вихідні старші Дороші вовтузилися у своїх володіннях, куди Аллу, народжену в Києві, не тягнуло зовсім. Провівши дві доби без душу, ванни та з кособоким сортиром біля городу, згодувавши себе комарам, вона більше не хотіла туди навідуватися. Мама махнула на неї рукою, так і не переконавши нерозумну доцю, що це ж земля. І тепер Алла лишилася вдома сама, сміливо запросивши Ігоря прийти й лишитися.
То мала бути перша ніч, котру обоє збиралися провести разом. Аллі кортіло перевірити, чи правду говорять про якісь дивні, незвичні відчуття, коли прокидаєшся в одному ліжку з чоловіком. Ігор, напевне, крутитиметься, плямкатиме губами уві сні, навіть хропітиме. Аллі чомусь дуже хотілося, аби він хропів — робила б, як мама, затуляючи татові серед ночі носа двома пальцями. Коли поруч сопе й хропе свій мужчина, вирішила вона, можна сміливо говорити — ось вони, головні ознаки стабільного життя.
Ігор приїхав із сухим вином. М’ясо та все інше Алла купила й націлилася різати цибулю кільцями.
— Лиши! — зупинив хлопець жестом.
При цьому різко махнув рукою, яка стискала гострий ніж — Ігор саме краяв свинину на порційні шматочки. Робив це на диво акуратно, навіть, здається, вимірював порції на око із математичною точністю, говорячи при цьому щось незрозуміле про системний підхід.
— Що таке? — запитала здивовано.
— Чоловіча справа, — поважно зауважив Ігор. — Краще відкоркуй вино. Хоча це теж чоловіча справа.
— Цю справу найкраще зробить штопор! — віджартувалася Алла, знайшла в батьковому арсеналі коркотяг, прилаштувала до горлечка пляшки й спритно впоралася, переможно демонструючи хлопцеві витягнутий корок. — Отак! Бачив?
— Тоді ще одну відкрий, — мовив той, не відволікаючись від м’яса.
— Тобі однієї мало? — здивувалася Алла. — Ти шашлик купатимеш у вині?
— То для нас, — пояснив Ігор. — Біле піде на маринад. Червоне зараз вип’ємо.
