Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
Ще вони називали одна одну на прізвище. Спершу різало вуха. Потім звикла.
Коли в них на Борщагівці відкрився новий магазин косметики й парфумів із мережі «Diana», Аллу взяли консультантом. Назвавшись, отримавши фірмовий бейджик зі своїм іменем по центру, усе одно в перший день здригнулася, почувши: «Дорош, ходім обідати!» Спершу вирішила — то дівчата так шукають спосіб, як розрізняти одна одну: до неї тут працювало вже чотири Алли, включно з керуючою. Та згодом зрозуміла: це, укупі з «козою», спосіб створити щось схоже на закриту жіночу спільноту, лише для втаємничених. Звикла й до такого.
Як і до постійного повчання розлучених. Більша половина їхнього суто жіночого колективу вже встигла побути одруженою. І за першої ж нагоди починали під різними приводами відмовляти подруг, котрі ще не встигли, від цього зовсім непотрібного, зайвого та обтяжливого статусу. Одностайність розведених виявилася такою, що двоє колег, котрі мали чоловіків, змушені були триматися від решти осібно. Одна з касирок виявилася не просто одруженою, а й щасливою в шлюбі матусею двох діточок. Вона жила поруч, і чоловік регулярно заходив за дружиною під кінець робочого дня. Віта Залевська, котра мала найбільший із усіх досвід, бо у свої тридцять встигла одружитися двічі, час від часу говорила іншим, озираючись на пару:
— Він гуляє, дівчата! Він точно гуляє! Совісті нема, ясно. Але комфорту від гульок так само, я відповідаю! І щоб не мучитися, отак за нею бігає! Очі замилює, можете мені повірити. Ну хто за жінкою просто так заходить на роботу?
Логіка досвідченої Залевської виглядала залізною, непробивною й абсолютною. Тож колектив після інтенсивного промивання мізків у такий спосіб починав щиро жаліти нещасну. Та ж не розуміла причини такого співчуття. Окремо від колективу не трималася, просто мала вдома інші справи, через те не відзначала з усіма календарних свят, не виїздила на корпоративи, час від часу влаштовані фірмою, і, звісно, не збиралася разом із дівчатами на пікнік.
Табу на мужчин у їхньому, як говорила Залевська, майже закритому жіночому клубі не було. Навпаки, чоловіча компанія віталася. Проте тривалими стосунками тут похвалитися ніхто не міг. На їхньому фоні Алла Дорош часом відчувала себе білою вороною — зі своїм Ігорем зустрічалася вже майже півроку.
Про наміри щодо себе не знала. Розпитувати не наважувалася, бо товариство не радило — зазвичай мужики бояться таких запитань, стають підозрілими, і коли все одно доведеться розлучатися, матимуть привід звинуватити в цьому бабу: мовляв, надто прискорювала події. Щодо життєвих планів було значно краще. Ігор займався веб-дизайном, працював із прицілом на Захід, уже продав кілька розробок, хай не дуже дорого й не найпрестижнішим клієнтам. Та вірив — усе ще попереду, особливо після того, як українцям скасують візи в країни Євросоюзу.
Налагоджуючи зв’язки за кордоном, Ігор постійно нарікав на бюрократію, яка примушує стояти в чергах за візами замість того, щоб вільно пересуватися світом. Часом хлопець починав розводитися на політичні теми, від яких Алла була дуже далека. Тим більше, він захоплювався, починав оперувати незрозумілими їй прізвищами, поняттями й категоріями, ставав нудним. Хоч загалом не міг похвалитися аж такою комунікабельністю чи фонтаном ідей, коли треба було вийти за межі професійної діяльності. На тонкощах веб-дизайну Алла Дорош не зналася. Вона взагалі слабко уявляла собі, що це таке, знаючи лиш — Ігор зробив їхньому магазинові персональний сайт, на її погляд — нічого особливого, але так вони зустрілися.
Можна сказати, знайомством із перспективним молодим чоловіком вона завдячує його професії.
Та й мамі Ігор подобався. Хвалила, казала — позитивний. Ночувати кавалера, звісно, Алла до себе не приводила, у нього так само не лишалася, бо теж жив із батьками. Та разом із командою таких самих облаштував собі офіс зі шкіряним диваном, де по черзі хтось із дизайнерів спав і де в них із Ігорем уперше було. Потім це ставалося не так, щоб часто, але й інтервали виходили не надто довгими. Великим досвідом Алла похвалитися не могла. І все ж було, з чим порівняти.
Що можна сказати…
Те, що й дівчатам.
Ігоря цікавив секс.
Проте веб-дизайном він переймався більше.
Алла взагалі здивувалася, коли молодий чоловік згодився виїхати на шашлики з нагоди Дня Незалежності, бо святкувати будь-що не дуже любив. Не просто погодився — узявся все організувати, купивши м’ясо та власноруч замаринувавши шашлики. Аллі навіть стало приємно: змінила думку про свого хлопця в кращий бік, не підозрюючи про його якісь інші, крім дизайнерських, таланти.
Чомусь їй здалося тоді — відбудуться оглядини. Не такі, коли ходиш одне до одного в гості й чемно вітаєшся з батьками. Справжні оглядини, при подругах. Десь глибоко в душі Алла вважала: її колегам просто не пощастило в особистому житті і потрібен власний позитивний приклад розвитку стосунків. Не одружена касирка, матір двох дітей, за якою регулярно заходить чоловік, — та вже мала родину, влаштовуючись на роботу. Ні, вважала Алла, мужчини, звичайно, народ непевний, багато в чому завинили перед жінками. І все ж таки мусять траплятися винятки, які завершуються нехай не до кінця щасливими, зате, що важливіше, стабільними шлюбами.
Хтось колись сказав: абсолютне щастя — прикметна риса ідіотів.
А ось стабільність значно краща за
