Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

«Не найгірше завершення дня, — подумав Стогов, ставлячи сумку в чужий багажник. — Чи, як буде точніше, початок нового. Друга ночі, з гаком».

Звір шкірив зуби.

Що то за хижак, Сірий не розібрав. Бачив за кілька кроків від себе роззявлену пащу, усередині якої не було язика. Лише ікла. До єдиного довгі та гострі. Вищир виглядав загрозливо й мусив би налякати. Особливо вкупі з риками, короткими й лютими. Загрозливі щелепи ставали ширшими або вужчими залежно від того, як супротивник грав м’язами.

Сірий розумів — зараз треба зібратися й викинути зайве з голови. Та все одно, щойно побачив ворога, затявся дізнатися, коли боєць набив собі на грудях татуху у вигляді розкритої хижацької пельки. До того, як почав качатися, чи вже потім, коли перетворив м’язи на тверді бугри.

Мабуть, усе ж таки після. Спершу накачався та освоїв правила бою. Далі — обізвав себе Звіром, коротко й страшно. І аж тоді вирішив прикрасити старанно виголені груди гострозубим малюнком на всю ширину.

Щойно на очах у Сірого та інших, котрих у цьому підвалі зібралося зо два десятки, Звір зламав щелепу своєму третьому супротивнику. Перші двоє, виставлені проти нього, повелися мудріше. Принаймні так уважав Сірий. У широкі чорні зіниці татуйованого бійця він зміг зазирнути тільки тепер, коли настала його черга виходити на ринг. Але мав досить досвіду, аби не по очах визначити: Звір накачався амфетамінами, не бачив країв, вимкнув гальма. Зараз це був убивця, причому — найгірший з усіх, про яких Сірий міг чути та яких міг знати. Такий був готовий забити на смерть будь-кого, наступного дня навіть не згадавши про це. Якщо супротивник ліг, уже не важливо, живий чи мертвий. Валяєшся біля ніг — значить, переможений.

Тож Сірий обрав для себе таку ж тактику, що й двоє попередників, котрим удалося уникнути сильних травм, уберегтися від каліцтв і, за великим рахунком, урятувати життя. Пацанові, якому Звір розкришив щелепу, навряд чи дадуть грошей на лікування. Погоджуючись на двобій, результат якого відомий наперед, як і переможець, Сірий нічого не підписував. Вистачило усної домовленості: треба вийти на ринг, протриматися проти непереможного Звіра стільки, скільки вийде, отримати кілька плюх, бо інакше бій вийде несправжнім, та отримати на виході сто баксів.

Сірий не знав, мало це чи багато. Напевне, чимало, бо вже майже рік кілька разів на тиждень їздив битися за гроші туди, куди скаже старший. Платили зазвичай дві сотні гривень, інколи — три, але й особливої роботи не вимагали. Махатися — голосно сказано. Здебільшого їх привозили на якусь точку, аби стояли, нікого не пускали, блокуючи входи до різних будівель чи на території забудов. Якщо почнеться колотнеча, можна пускати в хід руки, ноги, часом роздавали кастети. Міліція зазвичай товклася неподалік, але — саме товклася, гуртувалася, кучкувалася, тупцяла. Декого з ментів Сірий за цей час уже пізнавав, і вони вже навіть віталися за руки, коли десь заварювалася чергова каша.

За що й проти кого він виходить, Сірого ніколи не цікавило. Вони з пацанами майже не обговорювали це. Хіба коли десь таки вдавалося прикласти комусь із розгніваних лохів у голову, ділилися враженнями й показували одне одному удари, відтворюючи кожен свій подвиг. Вистачало отих двох сотень на півдня, інколи — на день роботи й розуміння: лохи виступають проти законної влади та підтримують педерастів за американські гроші.

Наприклад, люди обрали в парламент нормального мужика. Але Америка проплатила, аби замість нього закони приймав чи то реальний гомик, чи — такий, котрий робитиме те ж саме на користь усяких підорів. Коли в них нічого не виходить, бо народ не такий дурний, вони за бабло збирають натовп, щоб силою змінити результати на свою, педерастичну, користь. Ось тоді треба втручання нормальних людей, таких, як Сірий, для забезпечення громадського порядку, бо міліції, виявляється, на всіх не вистачає.

Або — охороняти будівництво. Йому це подобалося більше, ніж стовбичити десь поряд із установою, та й зрозуміліше. Адже одні стараються, вкладають грубі гроші, створюють робочі місця. Сірому подібний розклад узагалі виявився неабияк близьким. Черговий мамчин співмешканець, з яким познайомився, удруге повернувшись із колонії по амністії, пахав на таких ось будівництвах. Для чорнороба то був чи не єдиний спосіб хоч щось заробити, щоб не сидіти на жінчиній шиї чи йти красти. Усе зашибись, робочим конячкам є, за який хер купити хліба, макаронів, ковбаски та випити вдома після трудового дня. Не жебрати ж, чесне слово! І бач, знаходяться розумники, котрим хтось проплатив, аби збиралися під парканами й волали про нібито незаконність забудови. Ясно, що таку братію треба гнати — чим далі, тим краще.

Їздити на такі акції Сірому подобалося ще й через можливість побуцати київських лохів, а не лише полякати, поголивши голову й скорчивши грізну пику. Серед ночі, зазвичай під ранок, старший давав команду, і броварські пацани носаками, кастетами й ланцюгами змітали табори протестувальників за десять хвилин. Сірий належав до групи, яка хотіла, аби лохи ще трошки огризалися — так цікавіше. Можна потім кричати про провокації. Та, відпустивши гальма, ламати руки й вибивати зуби. Хотілося давати собі волю, недарма ж вони тренуються щодня у своїх залах.

Сірого якось навіть показово загребли менти. Кийком по ребрах перепало тоді не по-дитячому. Ніхто не вибачився, мусори