Українська література » Сучасна проза » По той бік мосту - Мері Лоусон

По той бік мосту - Мері Лоусон

Читаємо онлайн По той бік мосту - Мері Лоусон
бачив, як вона дивилася на Джейка з виразом майже відчаю, наче чекала, що він будь-якої миті може зникнути, вирваний з її рук якоюсь темною силою. На додачу, Джейк був хворобливою дитиною, схильний до застуд і гарячок. Або ж, може, він і не був хворобливий, може, це все її страх. Варто малому раз кашлянути й вона відправляла Артурового батька по лікаря, і перехняблена лікарева стара машина спускалася їхньою під’їзною доріжкою, доки склоочисники безперестанно змахували сніг.

«Немовлята не такі крихкі, якими здаються». Так сказав лікар Крістоферсон. Повторював він це багато разів, терпляче, намагаючись її заспокоїти. Але вона не заспокоювалася. Кожен етап Джейкового розвитку приносив цілу низку нових небезпек, так багато, що Артур мовчки запитував себе, як йому самому взагалі вдалося вижити. Коли Джейк почав повзати, життя стало ще згубніше. «А я колись падав зі сходів?» – запитав Артур у матері, коли та схопила Джейка з їхнього вершечка – він був від нього за кілька ярдів, але з виразу материного обличчя Артур зрозумів, що на волосину від смерті. Але вона притулилася обличчям до Джейкової шиї й не почула його питання.

Але він, Артур, напевно, був великим кругленьким малюком. Якби він упав зі сходів, то, мабуть, просто б підскочив. А от Джейк точно б загинув.

Того дня, коли Джейк ступив свій перший крок, Артура було призначено боротися проти сил долі. Відтоді – й Артур знав, що це довгострокове призначення – його першим і найважливішим завданням у житті стало захищати свого молодшого брата. Власне, призначати його не довелося. Він уже розумів, що материне щастя залежало від Джейкового благополуччя. Так обожнюючи й потребуючи її, як обожнював і потребував її Артур, хіба він мав вибір?

А ось іще одна замальовка: вони з Джейком, віком приблизно дев’яти років і чотирьох, граються на подвір’ї. За сараєм стояла купа порожніх коробок, легких ящиків із планок, у яких їхній батько возив салат-латук, помідори та іншу городину на ринок у Струан. Артур будує собі замок із ящиків – разючу багатоповерхову будівлю. Джейк потягнув один ящик на свої власні потреби. Щось – якесь відчуття занепокоєння – примушує Артура підвести погляд і глянути в бік дому. Зі свого місця йому видно кухонне вікно й маму, яка біля нього стоїть, пильно дивлячись на щось. На її обличчі вираз жаху. Артурове серце панічно стискається. Він дивиться в напрямку її погляду й бачить, що Джейк приставив ящика до корита для води й став на нього, щоб глянути, що всередині. Артур вискакує зі свого замку і мчить, гукаючи на бігу: «Злізь, Джейку! Злізь!». Трохи не добігши, він кидається до брата й збиває його з ящика, і той падає в пиляку, розпластавшись і ревучи.

Однак води там було не більш як дев’ять дюймів. Може, миша там і втонула б, власне, час від часу таке й ставалося, але точно не дитина. Так сказав Артурів батько – або, може, не сказав, може, просто трохи здивувався через цю колотнечу, коли почув увечері про цей випадок. Але для Артура, який усе ще грівся у променях маминої вдячності, це питання було теоретичне, бо він діяв не для того, щоб урятувати Джейка від загибелі, а щоб урятувати свою маму від її страху. Але, хай там як, виявилося, що батько не мав слушності, сумніваючись у серйозності інциденту. Дитина може втонути в дюймі води; Артурова мама читала про це в журналі. У дюймі води. Таке бувало.

Батько не сперечався, однак Артур бачив, що йому складно це уявити. Він нахмурився сам до себе й примружив очі. У дюймі води? Він утупився в чоботи. Але сперечатися не став. Він схилив голову перед кращою обізнаністю дружини. Фатальні випадки, що ставалися з дітьми, належали до її спеціалізації. Навіть Артур про це знав. Було те, на чому знався його батько, як-от ферма, і те, на чому зналася його мати, як-от усе інше. Він знав, що батько захоплювався матір’ю через її розум. Вона прочитувала «Теміскеймінг спікер» від першої сторінки до останньої, щотижня, а в ті рідкісні дні, коли «Торонто дейлі стар» діставалася аж до Струана, купувала і її теж. Саме вона писала листи, які треба було написати, і сплачувала всі рахунки. Артурів батько міг прочитати, якщо тільки написане було не дуже складне, й рахувати вмів, але коли доходило до письма, його пальці були незграбні й літери та цифри виходили не такими, як треба.

Артурова мати і з людьми ліпше ладнала теж. Попередньої весни, коли пізні заморозки знищили половину посівів й Артуровому батькові треба було піти поговорити з керівником банку, вона пішла з ним і взяла на себе перемовини. Артурів батько знав, що потрібно для виправлення ситуації, скільки саме грошей він хотів позичити й скільки часу знадобиться, щоб їх виплатити, але боявся, що в чотирьох стінах кабінету керівника банку слова повилітають йому з голови й він просто стоятиме, маючи дурнуватий вигляд. Чоловіки з сім’ї Даннів були не надто красномовні.

Тож він покладався на дружину. Він із готовністю змирився з тим, що є речі, з якими вона обізнана, а він – ні, зокрема в якій кількості води може втонути дитина.

*

Попри материні страхи й випадкові, забарвлені усвідомленням своєї провини, переважно притлумлені Артурові бажання, Джейк не втонув, не впав із даху й не потрапив під машину, а виріс і став милою, сонячною дитиною. Такими словами його описувала їхня мати. Всі його любили – так вона теж казала. «Бо він такий радісний. Такий зацікавлений у всіх і всьому».

Артур розглядав своє відображення у квадратику дзеркала у ванній. Своє велике негарне лице й волосся кольору багнюки. Сонячний – це не те слово, що спадало йому на думку. Тоді яке буде вдале? Не хмарний… Похмурий? Смутний? Так. Смутний. Він навіть почувався таким.

А щодо бути зацікавленим у всіх і всьому – ну, він не був. Значна більшість людей і речей видавалися йому нудними, коли докопатися до їхньої суті. Але він не вірив, що Джейк аж так сильно всім цим цікавився. Він просто мав такий вигляд. Навіть маленьким він краще вмів керувати виразами свого обличчя, ніж Артур: він був здатен виражати ним що завгодно, незалежно він своїх внутрішніх почуттів. Він умів зробити так, щоб його лице сяяло зацікавленістю й ентузіазмом, коли Артур точно знав, що в душі він або глумиться, або знуджено позіхає. Певна річ, він завдавав собі такого

Відгуки про книгу По той бік мосту - Мері Лоусон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: