По той бік мосту - Мері Лоусон

клопоту тільки з дорослими. Лише їх було варто вражати. Він вітав кожного дорослого, що траплявся йому на шляху, так, наче це його найулюбленіша людина на землі. «Добридень, місіс Тернер!» – казав він, і його обличчя світилося й сяяло теплом, коли масивна стара й огрядна місіс Тернер перевальцем проходила повз, а тоді, через п’ять хвилин, коли вона вже поклала йому в долоньку п’ять центів і пішла своїм шляхом, він кривлятиме її ходу перевальцем і підбиватиме інших постукати їй у двері й утекти.

Артурові, з іншого боку, вічно казали, що в нього похмурий вигляд. Він не був похмурий, просто мав такі риси обличчя. А коли дорослі проходили повз, він опускав погляд додолу, бо навіть не уявляв, що сказати.

*

– Пильнуй, Артуре, – застерегла його вчителька. – Твій менший брат скоро тебе наздожене.

Джейк тоді пішов у перший клас. Артур учився в шостому. Йому доводилося виходити з дому, щоб пройти дві милі до школи, на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай, бо Джейк не міг ходити так само швидко й не мав прийти до школи захеканий від того, що старався йти поруч нього. Артур не розумів, чому вони мали ходити разом – дорогою до школи не було ніяких відомих йому небезпек: не доводилося ні перетинати бурхливих річок, ні перелазити через гори. Час від часу в ті краї забрідали ведмеді, але не частіше, ніж коли він був Джейкового віку, й ніхто тоді не хвилювався, що його з’їсть ведмідь.

Але виявилося, що, зрештою, було через що хвилюватися. Десь минулого року довгою дорогою з півдня почали бродити зайди. Волоцюги, так називали їх люди. Вони шукали роботи, сказав його батько. Здавалося, що в цілому широкому світі більше не було робочих місць. Час від часу якийсь такий волоцюга стукав у задні двері й питав, чи не міг би допомогти в полі, чи нарубати дров, чи зробити щось іще, будь-що. Артурів батько їх жалів і радо найняв би одного-двох, але не мав чим їм платити; фермери – принаймні в околицях Струана – ніколи не мали багато грошей, а тепер – і поготів. Артурова мати теж жаліла тих чоловіків та іноді давала їм їжу, але також і боялася. Хтозна, на що здатен доведений до відчаю чоловік?

Тож Артур був зобов’язаний стати своєму молодшому братові за охоронця, проводжати його до школи й додому, захищати його від… від чого саме? Що, на думку його матері, волоцюга міг Джейкові заподіяти? З’їсти його? Артур не міг собі уявити, але йому ставало клепки не сперечатися.

Уже до кінця першого Джейкового тижня в школі Артур ще дещо засвоїв – ходити з Джейком в одну школу буде не поле перейти. Всі вісім класів навчалися разом: вісім рядів парт, першачки вздовж стіни, найближчої до дверей, восьмий клас – найближчої до вікна, тож порівняння дітей з однієї сім’ї було більш-менш невідворотне, а значить того, що Джейк у всьому його перевершить, було неможливо відвернути теж.

Артур уже якийсь час підозрював, що в інтелектуальному сенсі пішов у батька. Його батько знався лише на фермерстві, й лише на цьому знатиметься й Артур. У школі він пас задніх. Мати сказала йому, що книжкові знання важливі, тож він старався, але ні до чого не міг додуматися. Міс Карпінскі ставила йому питання, а він узагалі не тямив, про що йдеться.

– Артуре, дай мені, будь ласка, означення прикметника, – казала вона голосом, в якому вже починало бриніти роздратування, хоч у нього ще не було часу не змогти дати відповідь. Вона була набагато молодша за Артурову матір і вбиралася в сукні з круглими білими комірцями та затягувалася ремінцями так туго, що було дивно, як вона не ламалася навпіл. – Ну ж бо, не мовчи, ми щойно про це говорили, хіба ти не слухав? Прикметник – це частина мови, яка що? Що він робить?

Артур навіть не уявляв.

А Джейк – так, звісно. Він сидів у дальньому краю класу, з найменшими дітьми, осміхаючись з Артурової тупості. Він народився, вже знаючи, що робить прикметник.

Тож шкільна робота додалася до списку речей, які Джейкові вдавалися, а Артурові – ні. Цей список доповнювався регулярно. Наприклад, Джейк умів свистіти, а Артурів рот чомусь мав неправильну форму. Джейк навчився їздити на велосипеді. Часу від того, як Джейк уперше примостив свій маленький акуратний задок на сидіння велосипеда й зміг на ньому поїхати, без підтримки й повністю самостійно, минуло приблизно три хвилини. Тоді як щось у велосипедах бентежило Артура. Він знав іще лише одну людину, що не вміла їздити на велосипеді, – свого батька, який ніколи навіть не пробував, бо казав, що не бачить у цьому сенсу.

Але найкращий Джейків трюк полягав у тому, що він умів зробити так, щоб їхня мама сяяла. Він обхоплював її руками й обіймав щосили – Артур подумки питав себе, чому мамі це так сильно подобалося, бо ж ці обійми були досить міцні, але вона їх дуже любила, це було видно. Тож якогось вечора Артур теж спробував. Він підійшов до неї, коли вона чистила картоплю на вечерю, обхопив її руками й стиснув – обачно, бо знав, що він набагато сильніший за Джейка, й не хотів зробити їй боляче. Вона припинила свою роботу й здивовано глянула на нього. «Що таке, Артуре?» – запитала вона. Без злості, але з нерозумінням.

Йому стало соромно. Він подумав, що, напевно, щось зробив неправильно. Стиснув занадто сильно, занадто слабко або не там, де треба. Згодом він вирішив, що, може, він був просто надто дорослий, що таке роблять тільки маленькі діти. Але Джейк не припинив цього робити, коли підріс; обійми стали слабші й не такі часті, але все одно час від часу він її обіймав і це й далі мало такий самий ефект. Наче він натискав на перемикач і всередині неї загорялося світло. Після цього вона сяяла ще півгодини.

*

– Час Джейкові братися до роботи, – сказав Артурів батько, коли тому було сім років.

Вони щойно повечеряли. Батько сидів на стільці боком, лагодячи за столом повіддя. Він тримав у руках голку для шкіри, жахливо гостру, якою вже двічі вколовся, що, напевно, додало йому духу почати розмову про Джейка, і тепер пропихав її через шкіру за допомогою обценьків.

Мати мила посуд після вечері. Артур сидів за дальнім краєм столу, чистячи рушницю – таке завдання батько доручив йому на дванадцятий день народження й він дуже