Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець
…Та сама будка — де кінцева зупинка автобусів з Борислава і Львова. Справа — незабудоване місце, прогалина, яка існувала завжди. Не знаю, що там не так, але це якась низина, всіяна камінням і поросла бур’яном, наче латка на менш-більш пристойному вбранні чи лишай на тілі. Як і сто років тому — контраст між убогістю і претензією на розкіш. Те саме — всюди, але ж я не за тим приїхала, звісно, що ні. Я вже вдосталь намандрувалася по здеґрадованих галицьких містечках, де на всю людність один-двоє людей, які розуміють, що відбувається, але не можуть нічого змінити, бо місцеве самоврядування, що існувало навіть у непрості часи феодалізму, давно померло. Єдине, що ще об’єднує теперішню громаду, це побудова другої чи третьої церкви. Не тому, що вона доконечно потрібна, просто — це те, чого ніхто інший за них не зробить, місце, куди можна влити колективну енергію. Не в будову доріг, не в захист лісів та річок, які давно відчужені від людей. Але Бог там не присутній, в тих нових церквах, це очевидно. Там нема справжньої молитви, як і мудрих пастирів. Новітній скромний святий Франциск не отримає парафії. Підбужем, як і багатьма містечками України, керує Сім’я. Це — модель тієї влади, яка зараз в державі. Зміниться щось у Підбужі, зміниться і в Києві. Але не навпаки, бо це неприродно.
Перше, що я зробила, приїхавши до Підбужа, — піднялась на гору до польського цвинтаря, понівеченого за совітів. Мене завжди дивувало, чому понівеченого, а не зачищеного до останнього надгробка. Цвинтар було видно з вікна приймальні поліклініки — розбиті склепи, похилені хрести і терня. Ясна річ, за радянських часів ніхто не наважився б щось відновити, та й хто? Дорога підбузьких поляків пролягла як не до Польщі, то в Сибір, а решта закопані як-небудь і де-небудь, а ті, хто мешкає зараз в їхніх будинках, досі вразливі до будь-яких натяків про справжніх господарів, всіляко приховують правду. Але є польський сайт, присвячений Підбужу, якого вже не існує. Вчора я сиділа, переглядаючи старі світлини 20-30-х років, і мене не полишало відчуття нереальності того, що я роблю. Підбуж раптом почав віддалятись від мене з космічною швидкістю. Імена нічого не говорили і все це нагадувало жменю скалок розбитої скляної посудини: не збереш докупи, лиш покривавиш руки. Те саме невдоволення я відчувала, читаючи написи на надгробках. Цвинтар щойно відновили поляки. Двадцять два роки після зняття табу на історичну правду, але ніхто з місцевих навіть не подумав бодай трохи прибрати цвинтар, хіба що розкопував могили, шукаючи золото. І так всюди. Поляки приїжджають з Польщі і відновлюють цвинтарі, євреї приїжджають з Ізраїлю. Вони все зроблять, крім одного — не витягнуть надгробки з фундаментів будинків місцевих мешканців і не виймуть їх з-під асфальту. Але й вцілілі надгробки — зі зламаними хрестами, відбитими головами ангелів і святих. Коли я це бачу, то хочу, щоб нащадки похованих повернули собі захоплені будинки і землі чи отримали бодай компенсацію. Щоб вони так само за безцінь розпродували меблі й кухонне начиння і дивились, як заселяють їхні житла колишні господарі. Бо селили туди не тих, хто мав де жити, а тих, кого послала партія і хто мав заслуги перед режимом. Навіть покірне схиляння перед режимом — це колабораціонізм. Але це ще було не все, що я відчула того дня в Підбужі, зазираючи в шурфи історії. Весь Підбуж пронизаний тими шурфами. Я стояла на горі, на цвинтарі, земля була мокра, трави довкола не скошені. Нова металева огорожа, поставлена поляками, чи довго вона встоїть? У кожному селі є тепер темна місцина, де приймають крадений метал, і всі мовчать, сподіваючись, що Господь покарає злодіїв і тих, хто в них купує. Хоча людський суд був би ефективніший. Мені здається, що потреба в справедливості зараз у цьому лицемірному світі найважливіша. Глобальна. На тлі есхатологічного мислення. Колись у цих горах видобували, виплавляли і кували залізо, зараз його крадуть. Крадіжки почалися ще за совітів, спершу крали в колгоспах, несли з заводів, обраховували в крамницях. Коли все розвалилось, почали обкрадати один одного. Відбувся справжній тектонічний зсув моралі, який не дав змогу розвинутися місцевому самоврядуванню.
Прямо піді мною — ще за Польщі побудований двоповерховий будинок — останній притулок тих мешканців будинку перестарілих, які вже не можуть ходити чи опинились у сутінках свідомості. При брамі завжди хтось стоїть, не впускає і не випускає. Через дорогу — колишній будинок ветеранів, тепер інтернат для самотніх. Гарний дім, схожий більше на палац. Я була там у 1988 році, коли писала свій роман «Гірчичне зерно». Мені дуже сподобався директор, який спокійно дозволив мені подивитись усе, поговорити з людьми. Чомусь він вирішив, що мені цікаво буде поговорити з людьми, від яких відмовились діти. Я тоді була ще відважна, погодилась подивитися в очі підопічним, як їх називали. Я тоді ще не знала про чорну прірву несправедливості й безнадії, що згодом мені доведеться стояти над нею, бути прикутою до її краю, і хтозна, можливо, ланцюги колись проржавіють і я стану здобиччю тієї самої прірви. У такі хвилини я мимоволі думаю, що життя у людини занадто довге.
Дев’яносторічна жінка з Полтавщини, пряма, висока, з ясними очима, розповіла мені, як колись порятувала дитинку-сироту, яка живцем гнила в сповитку. Тіло її вкривали хробаки, і ніхто не знав, що робити. Тоді ця жінка, яка сама не мала дітей, замісила тісто і загорнула в нього немовля, і так врятувала його, і виростила, і вивчила… І ось вона тут.
А ще була одна, Марія Титівна, огрядна, зі слідами колишньої вроди, яка годувала пташок влітку і взимку, ділилась з ними
