Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець

вміла ні молитись, ні хреститись, тато був атеїстом, і вперше побачила зблизька священика. Раніше похорони були багатолюдні, люди чували коло небіжчика дві ночі. Поминки справляли як на весілля: з холодцем, голубцями, правда, тривали вони недовго. Я стояла в тисняві, слухала спів священика, що переривався голосінням, і щось зі мною почало робитись дивне, я наче впала в транс і почала схлипувати, а далі ревіти. Не знаю, чому. Нічого подібного не було в мене ні перед тим, ні потім. Мама заспокоювала мене, всі звернули на мене увагу, а дехто схвально говорив: «Як вона жалує за дідом!» А я ще більше билась в істериці, відпихала маму від себе, мені хотілось крикнути, що я не за дідом плачу, просто мені страшно в цій чорній від незнайомих людей хаті, які виконують незрозумілий ритуал. Якби мені хтось пояснив, як все має відбуватися, я б так не відреаґувала. Я була чужинкою в незнайомій країні, заручницею племені, яке не дозволяло мені вийти за межі, окреслені правилами.

Мене вивели звідти, витерли зашмарканого носа, надворі було вже геть темно, і через якийсь час я вже сиділа на печі в стриянки, цілком спокійна. І на похороні навіть несла вінок з якоюсь дівчинкою.

Після того я не була в Сторонній. Родичі помирали — бабця, стрики і стриянки, але я була далеко, то в Києві, то у Львові, то з малою дитиною на руках. Правду кажучи, кожен рік додавав мені докорів сумління, я боялась їхати в Сторонну, бо не приїздила раніше. Часом я бачила своїх троюрідних сестер і братів, вони мене запрошували. З Урожа туди їхати через Підбуж десь півгодини, але Уріж за мене хапався, не пускав — не так роботою, яку треба було зробити за два-три дні приїзду зі Львова, а наче вмовляв: «Ну, звалишся ти в обійми родичів, як ти їм поясниш, чому ніколи не приїжджала?» А ще я дуже не люблю ходити в гості, бо не можу піти звідти, коли мені заманеться. Я хотіла відчути Сторонну, саме село, зрозуміти, чому тато так його любив, чому сторонські завжди намагаються туди повернутись.

Я не поїхала і цього літа. В листопаді, що видався надто теплим, я вже писала цю книгу. І у Львові зрозуміла, що мені треба їхати в Сторонну негайно, вже. Просто приїхати, ні до кого, інкогніто, не вступати в жодні контакти, я це вміла — відсторонюватись, ставати невидимою, чи тінню, яка лише промайне, не залишаючи слідів. Я так і залишилась малою дикункою, яка ховалась від гостей і тікала з хати до лісу чи на річку.

Мені сказали, що автобус буде о 9-й ранку, але я ще була в хаті в Урожі, коли він поїхав. Однак вийшла на зупинку. У повітрі ще залишався відблиск золота осені, і було так тихо, ясно, наче у раю. Я постояла трохи, а тоді пішла пішки. Ноги самі мене несли дорогою на Підбуж, я була повна сил. Дорога до Підбужа — це дорога до Брами солі і вітру. Підбуж за тією брамою, а при брамі облаштоване ще в часи мого дитинства джерело мінеральної води, і зразу коло нього — Підмонастирок, пограниччя. Чомусь люди там бідніші, ніж в Урожі чи Підбужі, може, тому, що не мають ні пасовиськ добрих, ні орної землі, яка розташована на терасах. Можливо, призначення Підмонастирика інше — охороняти, служити. А коли не возять сіль і не рушають війська, то сторожі не потрібні, й через те, що не на своєму місці, поволі підупадають на силі й духу. Мені скажуть, що за століття одні роди відійшли, інші їх заступили, однак до XVI ст. люди не мали прізвищ, лише родове ім’я, а вже потім додавали до нього назву місцевості, з якої були родом і яку презентували у світі. Ті, що з Урожа, — стали Уруські, був у XVIII ст. навіть граф Уруський, що мешкав у Польщі й склав гербовник шляхти. Ті, що з Винник, — стали Винницькими, з Унятич — Унятицькими… Село ніколи не оновлювалось повністю. Переїжджали одружуючись, тому прізвища змінювались. А відтак залишається обличчя села і його доля, хоч ніхто нічого вже не пам’ятає. Я надто добре знаю галицьке село, щоб у цьому не сумніватись. Втім, села, викошені Голодомором, винищені війною і заселені рабами з Півночі, це вже цілком інша історія.

Я йшла швидко і лише вечір міг стати мені на заваді, бо Сторонна дуже велике село і довге, а в листопаді сонце заходить рано. Але тут зупинилась машина і мене підібрали. Чоловік з жінкою бачили мене, їдучи до Урожа, а тепер повертались. Взагалі, наші люди можуть стояти й годину на зупинці, хоча дехто міг би спокійно дійти за цей час до сусіднього села. Таке і в місті буває, хоча по місті прикро ходити через нездорове повітря. Але я знаю, що піша хода сільськими дорогами лиш додає мені здоров’я, принаймні відновлює втрачене. Тому взимку людина підупадає на силі, бо мало рухається. Я про це й сказала цим добрим людям. І ще сказала, що прямую до Сторонної, бо пишу книжку про наші краї. І про Підбуж так само писатиму. Але Підбуж я вже відвідала раніше.

Я вийшла в центрі і швидесенько пішла тією дорогою, що на Сторонну. Не тому я поспішала, щоб встигнути все побачити, а тому, що боялась, аби село мого тата не зникло, як марево. Це можна порівняти з тим, як за крок до мети людина раптом бачить, що цей крок — прірва. Такою прірвою зараз для мене був невеликий відтинок дороги, який я вже проходила влітку. За ним треба було повернути праворуч. Я купила пляшечку місцевої «Леґенди Карпат» в крамничці поруч із заводом мінеральних вод. Жодна вода не смакувала мені так, як того довгого сонячного дня.

Я ще з дитинства пам’ятаю жалобну смужку ялинового лісу, що тягнеться коротко між Підбужем і Сторонною, а потім починається плавна хвиляста дорога і вже перші хати. І перші пам’ятні хрести. Мама мені розповідала, що під час війни у бою під Сторонною було вбито двісті повстанців і їх не дозволили поховати. Вони так і лежали всю зиму. Але це не могло бути тут, біля дороги. Я знала, що не зможу нікого зараз спитати про цю трагедію. Такі речі не розповідають навіть тепер. Скільки по наших лісах отих братських могил, про які вже ніхто не знає. Енкаведисти закопували вбитих повстанців як худобу, ховаючи сліди